Розділ 7

Пліткувати про суперників у перший день було цікаво, у другий просто кумедно, а на третій — обтяжливо.

Тієї ночі, після невдалого майже-падіння я довго не могла заснути: власна голова виявилася занадто тісною для чудовиська, зліпленого з уривків безлічі думок. Дах, бабуся, бластери, смерть, Катон, книжки, смерть, страх, Рута, смерть... З безладного вихору виривалися сформовані думки — а що б сказала бабуся? Чому у грудях так поселилась впевненість, що я пішла хибним шляхом? Може, попросити Катона, аби він і його зграя не діймали Руту — й тоді їй не доведеться ходити за нами з Роєм хвостом? Але навіщо мені це? І чому я взагалі подумала, що мала право просити у нього хоч щось, а тим паче байдужості до суперниці? Нехай дівчинка зовсім юна і слабка, але я ж точно знала, на що бувають здатні дванадцятирічні дівчата.

Я так жадала смерті й вирішила піти їй на зустріч, що побачившись з нею упритул — розгубилася. Мене гризли сумніви, чи не струшу в останній момент на арені? Чи таки змусить мене страх триматися за життя?

Думки заважали. Чому Катон врятував мене? Йому за замовчуванням було б вигідно, якби я впала з даху! Помру добре; виживу, але покалічуся — ще краще, адже ніхто не піде спонсором до каліки. Впевнена, там через кожен крок стояли камери, тож його б навіть ні в чому не звинуватили. Хоча, це ж Капітолій. Якраз у стилі влади було б скоріше перекласти відповідальність на іншого трибута, ніж визнати, що вони допустили смерть ще до початку Ігор. То, значить хлопець врятував мене з власних інтересів? Але все сталося за лічені секунди, у Катона просто не вистачило б часу дійти до такого висновку — мені б не вистачило, а я звикла судити по собі.

Роками я виживала завдяки полюванню й вмінню вчасно усміхнутися, балакати: доброзичливим людям охочіше йшли назустріч. Це було ледь не єдине, що мені вдавалося (ну не зараховувати ж до навичок виживання умовні шкільні здобутки), тож вважала, що хоч трохи розумілася у людях. А тепер я відчувала себе сліпою, як те новонароджене кошеня. І якщо сама я спілкувалася з Катоном з бажання пом'якшити свій майбутній кінець, то йому ніякої вигоди у зустрічах на даху не було. 

Можна  подумати, ніби він вчинив так із людяності або я просто подобалася йому, як людина — але Катонові краще, аби це виявилося брехнею. З хлопця думки перескочили на тренування, потім на спогади про дім і знов повернулися до ідеї стати незабутньою. Тривога з кожною безсонною хвилиною сильніше вгризалася в мозок іклами-сумнівами.

Хіба нормальне те, що відбувалося довкола? Чи було у такому зламаному світі, де я чомусь стала вбивцею і де мене змушують знов вбивати, хоч проблиск нормальності? Заплющуючи очі, Тея мріяла про зовсім інший світ, де не існувало ні мене, ні Панему.

Під повіками миготіли червоні, сині, жовті та ще хтозна-які крапки. Стан теперішній, такий неоднозначний і хаотичний знов, повертав мене у давно минувшу зиму, коли кров пані Гізер заляпала сніг і у час після, сповнений власного божевілля. Раніше я могла на цілі місяці забути про неї, а тепер не минало й дня, аби жіночий силует не вижалася у напівтінях коридорів.

Я заснула поверхневим, бентежним сном за пару годин до світанку, щоб прокинутися зранку від нудоти з віддушкою вчорашнього алкоголю.

— Голова не болить, Друшкі? Ні? Ну й прекрасно, — зловтішався Мелларк за сніданком.

Душ і зарядка змогли освіжити мене, однак не прибрали всі ознаки похмілля. Голова ще досі гуділа. Навіть вірилося складно, що вчора я випила лише один келих вина і з’їла кілька цукерок з лікером. Останній раз у мене похмілля було хіба що роки зо два тому, коли тодішні випускники  святкували закінчення школи у Горно (і звільнення від Жнив, бо більшості вже виповнилося 18 років), а я святкувала разом з ними за компанію. Тоді ж стався мій перший і єдиний поцілунок — жахливо мокрий, з їдким присмаком самогону однорукої Ріппер. На тверезу голову цього поцілунку ніколи б і не сталось; пізніше я себе корила — може так само випадково, у хмільному забутті зустрілися мої батьки?

У поодиноких любовних романах поцілунки описували як щось хвилююче. Однокласниці у школі теж шепотілися «ах, я вчора за кучею шлаку цілувалася з Готорном, так-так, з тим що…» або «ми з Роєм ходили вчора гуляти і ми, ну ти сама розумієш…». Для нас, людей у Дванадцятому, де більшість не мали ні смачної їжі, ні нормальних умов життя, пристрасть й алкоголь були ледь не єдиними можливостями отримати насолоду (грубу й вульгарну, як копія нас самих) від життя. Моя ситуація відрізнялася: завдяки лісові й бабусиній турботі я терпимо харчувалася, мала катастрофічно мало часу і хронічний страх стати схожою на свою мати.

— Та не дуже, — я заправила прядку волосся за вухо, — навіть навпаки, почуваюся краще, ніж вчора. А ти як? Чи солодко тобі спалося, Рою?

Ранок був рівноцінно нудним і нецікавим настільки, аби в мене не залишилося слів і бажання його описувати. Єдине, що справді вартувало уваги — сніданок. Суп із морепродуктів, філе риби у масляному соусі, салат із грушею та горіхами й вишневе морозиво на десерт. Їла я вже не так жадібно, як у потязі, однак все одно ледь не відкусила собі язика у процесі: нічого з собою не могла зробити, звикла їсти поспіхом.

У дитинстві я ще намагалася жувати повільніше і їсти маленькими шматочками, щоб дотягнути до моменту, коли з'явиться відчуття ситості, інакше я б їла і їла, аж до блювоти — марної витрати продуктів. Зараз я так робила хіба що тільки тоді, коли справи на полюванні йшли паршиво або Капітолій затримував постачання тессерів. Їжа зберігалася день-два і починала псуватися — було б образливо економити, щоб потім те м’ясо згнило.

Другий день тренування почався знов із тесту на знання рослин: учорашній результат у 30 зі 100 балів мене не задовольнив. Я проходила його рівно стільки разів, аби цифра 30 змінилася на 70, а в пам’яті відклалися назви кількох десятків ягід-квітів-трав і їх властивостей. Зі свого досвіду скажу, що тікати від неприємних думок краще у напрямку знань.