Розділ 6

Я повинна була піти красиво, так, щоб мене пам’ятали й пам’ятали ще багато років. Щоб за кожним переможцем, за кожним наступним трибутом Округу 12 стояв привид спогадів про мене. Щоб всі згадували Калатею Друшки, з нею порівнювали та на неї рівнялися — зародок цієї ідеї прийшов до мене зранку, коли після душу я чистила зуби електричною щіткою. 

На дзеркалі тоді залишились бризки й подумалось: хоч щось людське у Капітолії таки є. Тут кожен куток був забитий всілякими приладами, часом безглуздими як ця ж електрична зубна щітка (і чим їм не вгодила звичайна?), але на дзеркалі все одно з’являлися краплі води, як і на дзеркалах у будь-якій точці Панему. 

Сплюнувши зубну пасту, сполоснула щітку і вже після протерла відображення туалетним папером — від бризок не залишилось і сліду. Можна було б додати «як і від мене», однак це було б брехнею. Від мене залишиться тіло у закритій домовині та горбок землі з косим хрестом на кладовищі. Якось так, у сімнадцять років я усвідомила, що не мала фактично нічого та нікого, окрім бабусі. Це насправді страшно: стрімко йти назустріч смерті й навіть не мати змоги заспокоїти себе думкою «зате мене пам’ятатимуть», адже пам’ятатиме мене тільки бабуся, час якої теж спливав. Мати забула про мене ще при житті; навіть коханої людини я не мала, все було «не на часі». 

У грудях пекло від бажання існувати хоча б у ролі чужого спогаду. Неважливо якого: позитивного чи негативного, кривавого чи втішного — аби тільки незабутнього. 

Світанок ледь золотив столицю промінцями сонця крізь рідкий туман, а я вже сиділа на ліжку і не знала куди себе діти. Для сніданку було, певно, зарано, а лягати далі спати запізно. У шафі мене чекав вже завчасно підготовлений одяг: чорні штани, бордова туніка та шкіряні черевики — творіння рук Цинни зі всіма тими акуратними швами, без жодної старчачої нитки. Серед різноманіття яскравого вбрання цей костюм відчувався майже звичним. Його я вирішила вдягнути, але пізніше, як поміряю он ту кофтину, спідницю та ось ці штани. 

Після випадку з шоколадним тортом бажалося скористатися будь-якими можливостями: спробувати всі доступні страви, натягнути на себе кожну нову ганчірку. 

Одяг сів майже ідеально — тільки штани знов виявились короткими. Приміряла я багато більше, ніж три речі. Різнобарвні футболки, блузи, бріджи, спідниці, усі як один розкішні. Припинила крутитись перед дзеркалом я о сьомій годині ранку, коли руки натрапили на блакитну оксамитову сукенку. Тоді вже переодяглася у підготовлений Цинною костюм і попрямувала до їдальні. 

— Чи можна мені самій набрати їжу? — авокс киває. — О, добре, тоді я сама. 

У центрі їдальні знаходився порожній стіл із білою скатертиною. Попід стінами було ще кілька столів, догори заставлених різноманітними стравами. Поряд стояв хопець-авокс, якого й запитала чи можна мені було обслужити саму себе. У величезну тарілку я набрала ситної, але відносно легкої їжі — не хотілося б, щоб мене знудило прямо на тренуванні через ненаситність (жадібність). Гарбузовий крем-суп, курячі крильця у вершковому соусі, салат із вчорашніми крихітними помідорами та фруктове желе на десерт.  

Доїдаючи салат, я знову поверталася до думки про пам’ять. Бабуся просила у мене слово повернутися і вона його отримала. Та це не означало, що я його дотримаюся: просити обіцянки, котрі зарання знаєш, що не будуть виконані — теж саме, що давати нездійсненні обіцянки. Але коли-якщо я не повернуся, то мала б зробити хоч щось. А «незабутня смерть» добре підходила під визначення «щось». Нехай часу написати власний роман у мене не було, однак можливість перетворити  життя на цікаву історію залишалась. Цій героїні просто не судилося знайти свій щасливий фінал.

Мені потрібна була опора — і я її знайшла. 

— Доброго ранку, — бадьоро привіталась, щойно помітила Геймітча з Роєм.

— Доброго, — відповів ментор, сідаючи на стілець поруч. 

Рой просто кивнув на моє привітання, набираючи їжу. Геймітч взявся одразу за кілька порцій м’яса, а я обрала собі додатково фруктів: кілька скибок яблук, фігурний келих, заповнений червоними зернятками (такими як в потязі) й великий шматок кавуна. 

Відчуття піднесеності гріло між ребер. Мене так і тягнуло промугикати: 

Я спіймала ромашку

Живу, запашну, білосніжну…

Мелларк глядів з-під лоба то на ментора, то на мене. Певно, намагався знайти зв’язок між мовчанням Геймітча і моїм хорошим настроєм. Абернаті погляд хлопця ігнорував. 

— Отже, тренування. Перш за все, якщо ви волієте, то я розпоряджуся, щоб вас тренували нарізно. Вирішити треба зараз, — почав ментор після ковтку з фляжки. 

— Який сенс тренуватися порізно? — Рой схрестив руки на грудях. 

І Геймітч пояснив. Дві фрази, ще одна коротка відповідь на наступне питання хлопця. Ментор мав рухливу міміку, за котрою було приємно спостерігати — вона чітко передавала емоції та доповнювала слова, але не здавалася гіперболізованно-картинною, як в  Еффі.

— Ми знаємо приблизні здібності одне одного, тож, —  повела плечем, — можемо тренуватись разом. 

— Погоджуюсь. 

Тепер, визначившись з орієнтиром на наступні-останні два тижні, побоювання розкрити секрет про бластер більше не турбували. Звісно, говорити у відкриту про це я не стала б — був шанс потягнути за собою усю верхівку округу. О, деякі (майже всі) миротворці більш ніж заслуговували на шибеницю. Але  мер Андерсі, торговці з Горно, на яких точно почнуться облави, сусіди зі Скиби — хіба вони повинні були нести відповідальність за мої дії?

Геймітч попросив нас розповісти про свої здібності — Мелларк знову прийнявся говорити першим: 

— Я дуже сильний фізично. Вмію битися, минулого року зайняв перше місце у змаганнях із боротьби, — тут хлопець косо глянув у мій бік, але продовжив: — розуміюся, з якого боку тримати ножа — я допомагаю колоти свиней тітці Рубі. Це найосновніше. 

  Вчорашня Калатея порівнювала б досягнення Роя із власними, шукала б слова, які імпонували б ментору і зробила б сотню безглуздих дій. Сьогоднішня Калатея послухала суперника і взяла собі ще дві скибки яблук: