Розділ 3

У нас в окрузі майже не залишилось безпритульних тварин: собак не водилось, бо їх би просто з’їли; котів на усю Скибу налічувалась штук п’ять, але й ті умовно домашні; нікого іншого ми за улюбленців не тримали. Другою справою були дикі тварини з лісу. На початку, коли я тільки вчилась робити пастки за чужим прикладом, мені було сумно вбивати невинних звірів. З часом я звикла, навіть дещо зачерствіла. Але тепер, дивлячись на п’яного Геймітча, серце стискалось у давно забутому спазмі жалю.

Брудне волосся, набрякле від пияцтва лице, порушена координація. Колись він помре від передозування алкоголем чи, можливо, захлинеться блювотинням у п’яному угарі. Ніхто навіть не згадає про нього, доки не прийде час відправити на смерть ще одну партію дітей. Переді мною стояв не Переможець, а глибоко нещасний, самотній чоловік.

— Вам допомогти? — ще раз повторила я.

Геймітч підняв на мене мутні очі, спробував махнути рукою, але захитався і вчепився за стінку для рівноваги. Його обличчя набуло зеленуватої барви, я про всяк випадок відступила на пару кроків від нього.

— Я йду на… — він замовк, підбираючи слово. — На вечерю!

— Ви її проґавили.

Ментор зігнувся, виблював посеред вузького коридору та впав на своє ж блювотиння. Я відскочила, але декілька крапель забруднили новеньке взуття.

Смерділо жахливо, а виглядало ще гірше. Ситуація склалась настільки абсурдна, настільки огидна, що груди так   і  розривав   нервовий   сміх.  Через   тиждень   мене повинні були відправити на арену: вбивати й бути вбитою. Мені залишилось жити лічені дні. А Геймітч — той, хто був зобов’язаний зробити все, щоб я вижила, — лизнув скляного бога. Він навряд своє ім’я міг згадати, не кажучи вже про трибутів.

Я щиро бажала кинути Абернаті посеред коридору, такого жалюгідного і нікчемного. Це могла б бути помста за сорок шість мертвих трибутів, яким він не зміг зарадити; вияв моєї образи та безсилля; поведінка злої на жорстокий світ дитини. Натомість я підхопила його під руки та, хитаючись, довела до купе. Він навіть не намагався піти самостійно, навалився на мої плечі та іноді бубонів собі щось під носа. Тут не було нікого, перед ким треба розігрувати чемну дівчинку. Вперше за багато тижнів я допомагала не через те, що «добрих людей люблять, з ними охоче дружать, вони популярні».  Конкретної причини своїх дій не знала навіть я сама.

У купе залишила Геймітча під душем і одразу покликала капітолійців йому на поміч. Я ненавиділа цих телепнів, але нехай краще вони доглядатимуть за п’яним ментором, ніж це робитиму я.

Повернувшись до себе, знов помилася й переодяглась у чисте. Хотіла спробувати покурити, та боялась відкривати вікно на божевільній швидкості, з якою рухався потяг. Я залишилась сам на сам зі своїми думками. Часом тривожними, злими й песимістичними, але моїми — нічиїми більше.

У перемогу в Голодних Іграх я не вірила. Моя зброя — бластери, а їх ще ніколи не клали до Рогу Достатку. Публіці подобались кров, блиск сталі та страждання жертв; зброя миротворців подібного дати не в змозі. Що я могла? Забити сокирою або кинути ножа? З кар’єристами такий трюк не вдасться. Навіть наймолодший з них, той хлопчина з Четвертого, зумів би легко втопити-зарізати-посікти мене. Я могла уявити сотню варіантів, як мене вб’ють і жодного — як переможу.

Історія з бластером була темною. Крадіжка в Окрузі 12 каралась смертю, а крадіжка зброї у миротворців повинна була коштувати життя не тільки мені. Якби влада дізналась, полетіли б голови. І головного миротворця Крейна, і мера б не пошкодували.

Перше літо у лісі була найскладнішим за все життя. Я витримала лише на впертості характеру і бажанні допомогти своїй маленькій родині.

Виживанню я вчилася самотужки, буквально у процесі. Синці та подряпини не встигали загоюватись, як я вже знов розбивала коліна. Був випадок, коли я блукала понад добу, бо зайшла занадто далеко у хащі — але з того часу жодного разу більше не губилась. З десяток разів падала, поки не навчилась задовільно лазити по деревах. Часом доводилось ховатися від хижаків, які хотіли поласувати мною. Всього вже не пригадати.

Дивно, але зараз ці спогади здавались не поганими, а ностальгічно-теплими.

Душу огорнула журба, адже я згадала рідний округ. Через купи шлаку та вугільний пил ми ніколи не вішали сушити одяг на вулиці, бо на них з’являвся чорний осад. А якось після аварії у шахтах навіть квіти на Леваді покрились темним нальотом. У школі, на задньому дворі, асфальт був весь у тріщинах, крізь які проростали кульбаби… Сьогодні зранку для бабусі у букет я нарвала разом з маками й ромашками не жовтий бур’ян, а кульбаби. Чомусь тоді я геть про них забула, навіть назву.

Про бабусю думати було так боляче! Як вона там, вдома, у темній кухні нашого будиночка? Плакала? Чи перебирала фотографії дідуся, сховані у його улюбленому збірнику поезій? Вона робила так, коли наставали особливо скрутні часи — нагадувала собі, що в її житті колись існувало щастя.

Я ніколи не була близькою з дідусем. У спогадах він залишався височенним чоловіком зі згорбленою спиною, густими бровами та дивовижними очима: світло сірими, як алкоголь однорукої Ріппер і насичено-чорною каймою райдужки. У релігіях я тямила мало (вони заборонені, атеїзм прославлявся як єдиноправильна позиція), але святі у моєму уявленні поставали такими ж мудрими старцями, яким був він.

Дідусь палив тютюн, не визнавав спиртне і до останніх днів любив читати. Він колись працював у школі бібліотекарем і таскав додому звідти списані книжки. Безліч книжок, на дуже різні теми: астрономію, поезію, автобіографічні романи та короткі повісті.

При його житті я мало цікавилась стосами книг, котрі займали хату. На спеціальному стелажі, на підвіконні й навіть на підлозі, по кутах кімнат, були книги. Дитиною куди цікавіше тинятися з однолітками, лупцювати одне одного кропивою. Ото розвага, а не якесь там протирання штанів над нудними фоліянтами!

Книжки стали моїм порятунком. Власне безумство я відмовлялась визнавати навіть коли очі бачили замість обличчя бабусі перекошене лице пані Гізер. Свідомість накладала на найріднішу людину образ кошмару, який буде переслідувати мене до самої смерті — міцно пов’язала цих двох жінок у моїй уяві. Без однієї я вже не уявляла другої.