Розділ 2

Після того «випадку» — ніяк інакше вбивство пані Гізер я не називала — сім’я Евердінів стала забороненою темою. Жодного разу, як би сильно не хворіла, не сходила до Лілі Евердін за лікувальними мазями та трав’яними зборами; не купила жодного шматка м’яса чи сиру у її доньок; майже у відкриту ігнорувала існування цих трьох. Та це не означало, що я не спостерігала за ними.

   У перші тижні я тільки й чекала, коли миротворці постукають у двері, прийдуть, щоб стратити мене. Здригалась від кожного звуку, годинами думала про покарання і боялася виходити на вулицю. Я божеволіла у найсерйознішому значенні із всіх можливих значень — і не усвідомлювала свого безумства. У миті просвітлення все чекала, коли ж Евердін здасть мене, розпатякає всім і кожному про мій вчинок.

Минали дні й тижні, однак вона мовчала. Ні миротворців на порозі, ні косих поглядів у спину.

     Пізніше я спостерігала за нею у школі. Вона навчалась на клас молодший за мене і бачила я її хіба що у коридорах та їдальні. Катніс складала враження неговіркої, похмурої та серйозної дівчинки. Ходила постійно наодинці, мало з ким спілкувалась. Не було такого, щоб вона хоча б усміхалась, не кажучи вже про сміх. Я знала, що її батько загинув у шахтах — тоді ж, коли й син пані Гізер — та навіть до аварії Евердін не була душею компанії.

  Пару разів ми з нею стикалися поглядами, але як  тільки вона помічала мене, то хутко відводила очі. У лісі, куди я наважилась повернутись через місяць після випадку, ми майже не стикалися. Бувало, помічала її сліди на вологому ґрунті, та йшла якомога далі в протилежний бік.  Лише  через  пів року Катніс почала кивати мені при зустрічі, а я відповідала її тим самим.

Якби обрали старшу Евердін, мені було б не шкода. Якщо бути відвертою, я б навіть потайки зраділа. Потім, звісно, корила себе, але все одно зраділа б. Однак Еффі Трінькіт дістала ім’я Прим, а не її сестри.

Серед людей пронісся невдоволений шепіт — неприємніше за все, коли у жеребкуванні випадають молодші. Більшість знали одне одного якщо не поіменно, то в обличчя точно. А Евердінів знали напевно геть усі. Історія про доньку аптекарів, яка втекла у Скибу заради шахтаря довго не вщухала у місцевих плітках. Та й Катніс була відома здобиччю, котру приносила на продаж.

     Натовп розступався перед Прим. Вона була низенькою та худорлявою, з волоссям кольору соломи та смертельно блідим обличчям. Евердін йшла повільно, ледь піднімаючи ноги. З кожним кроком її руки-гілочки помітніше тремтіли.

Я не хотіла дивитись на неї, бачити її перелякані очі. Не хотіла дивитися на ту, чию закриту труну через якихось пару тижнів привезуть із сяючого Капітолію. Я просто опустила погляд на запилюжені носки чорних туфель. Шум позаду, якась метушня та зойк стали для мене неочікуваністю. Невже…?

Край блакитної сукні, довга темна коса та повний рішучості погляд Катніс Евердін. Вона бігла за сестрою не турбуючись за оточуючих, які створювали для неї живий коридор до сцени.

  У мене перехопило подих від розуміння того, що саме вона збиралася вчинити. А вже через мить я взагалі забула, як дихати, адже зрозуміла: я була зобов’язана зробити найбільшу дурість у свому житті. Мусила віддати Евердін борг за роки мовчання. Повинна була з лишком відплатити за той лютневий морозний вечір.

Жителі Округу 12 жодним чином не асоціювались зі словом «культура», та дещо схоже на неї у нас існувало. Наприклад, культура боргу. Вона була поширена здебільшого серед вихідців зі Скиби. Ми бідні, але горді. Кожна послуга передбачала допомогу у відповідь. Це не промовлялось уголос, тому що вважалось аксіомою.

   Я могла б проігнорувати єдину реальну можливість рівноцінно відплатити, бо ніхто окрім мене та Катніс не знав про цей борг. Але тоді смерть будь-якої з сестер Евердін автоматично стала б моєю провиною на тому ж рівні, що й пані Гізер. Промовчати — те саме, що знову вбити; піти добровольцем — померти самою.

Будь-який мій вибір так чи інакше мав призвести до смерті: моєї чи сестер Евердін, а можливо нас трьох одночасно.

   Не чуючи нічого, окрім шуму власної крові у голові, я чекала, коли Катніс опиниться поряд із сектором сімнадцятирічних. Ось, вона була вже зовсім поряд! Я міцно схопила її за руку, вийшла на крок уперед і, перш ніж Катніс встигла отямитись, крикнула:

       — Я доброволець! Я зголошуюся на трибута!

  Запала мовчанка. Люди на сцені виглядали спантеличеними. Трінькіт переминалась з ноги на ногу, не розуміючи, що їй робити. Мер Андерсі дістав з нагрудної кишені біленьку хустинку, промокнув нею спітніле друге підборіддя та почервонілі щоки. Геймітч п’яно розвалився на кріслі, здається не тямлячи, що взагалі відбувалося.

   — Чарівно! — вигукнула кураторка. — Тільки... мені здається, що спочатку ми повинні представити переможців Жнив... і тільки тоді питати, чи є добровольці, готові посісти їхнє місце... — говорила вона дедалі невпевненіше.

— Та яке це має значення? — сказав мер, а тоді перевів на мене погляд. — Нехай виходить на сцену.

    Він не знав хто я, але йому певно було шкода мене, як будь-яку дитину, якій не пощастило стати трибутом. На його гладкому обличчі читався біль, від якого хотілося заплющити очі, щоб не бачити цей вираз. Чоловік ніколи б не жалів мене, якби знав, що я накоїла.

   Пальці відпустили передпліччя Евердін. Я у повній тиші піднялась на сцену.

— Браво! — вигукнула Еффі Трінькіт. — Ось що  значить справжній дух змагань! — задоволено промовила вона. — Як тебе звати?

— Калатея Друшкі.

Раніше, коли я ходила ще у початкову школу, інші діти дражнили мене через таке незвичне ім’я «Друшкою-Галушкою». Кожного разу, як вчителька вимовляла моє прізвище, хтось у класі гиготів. Тепер я не почула нічого, що хоча б трохи нагадувало сміх чи навіть посмішку.

— Ти не хочеш, щоб уся слава дісталась іншим, еге ж? — ледь не співала Еффі. — Ну ж бо, привітаймо всі разом нового трибута!