Розділ 1

Тієї аномально-холодної зими я ледь не стала вечерею своїх сусідів зі Скиби.

Рік видався ще паскуднішим, ніж зазвичай — малий врожай в Окрузі 11, аварії в шахтах, морозна погода та подорожчання цін на вугілля. Голодною смертю у Панемі було нікого не здивувати, але тоді вони значно почастішали. Якщо тіла померлих на вулиці не знаходили вчасно, то діставали їх вже тільки весною, коли сходив сніг. Бувало, деякі вмирали цілими сім’ями. Справжньої причини смертей ніколи не говорилось, однак і без того всі розуміли, що відбувалось.

Я пережила ту зиму завдяки бабусі. Як колишній шахтар з травмою, вона отримувала від держави крихітну пенсію, на яку ми з нею жили. Грошей ледь вистачало на їжу, не говорячи вже про вугілля чи таку розкіш, як зимовий одяг. Всі мої сподівання на тесери виявились марними: вони хоч трохи покращили становище, але не стали панацеєю. Ми всіма силами намагались економити тепло в нашому будинку, але вдавалося паршиво. Спалювали в пічці мої зошити з початкових класів й книжки покійного дідуся; затуляли щілини у вікнах старим ганчір’ям; повністю закрили одну з двох житлових кімнат, щоб менше витрачати хмизу на опалення. Власне, саме через деревину мене мало не пустили на м’ясо.

Ми повільно доживали свої останні дні. До кінця січня я вже не вірила, що ми переживемо зиму. На початку місяця, лягаючи спати біля бабусі я понад усе боялася, що хтось з нас помре уві сні. Засне і вже більше ніколи не прокинеться.  Серце  сповільнить  свій  ритм, поки  зовсім не припинить  качати кров; зникне дихання; тіло задубіє, стане синюшним. Через пару тижнів я вже була впевнена у подібному фіналі.

Особливо холодними ночами у голову прокрадались злі думки із гірким присмаком відчаю та чаю від кашлю на язиці. Подумки я проклинала Панем і Капітолій, владу та кожну окрему людину, якій пощастило жити хоч трохи краще. Ах, дурненька-дурненька Калатея: вони, ті люди з заможного району, були такими ж бідними мешканцями округу, як і я. Не їх провина в моїй дитячій слабкості, неспроможності забезпечити сім’ю.

Та невдовзі сталося дещо таке, що зрештою змогло кардинально змінити ситуацію. Знак долі, фортуна чи жереб, кинутий кимось з неба.

Одного разу, повертаючись додому зі школи, я звернула з основної вулиці, щоб скоротити шлях. Дорога, якою я пішла, вела паралельно огорожі округу. Фактично, треба було тільки й робити, що йти вздовж паркану, а потім звернути вправо за будинком Ширлі — і я вже була б удома. Єдиною незручністю здавалась припорошена снігом, але слизька від льоду під ним дорога. Поспішаючи, я послизнулась і впала прямо у кучугур висотою з дві мене. Я намагалась викопатись (у буквальному сенсі цього слова) і не одразу почула кроки біля себе.

Скрип-скрип. Скрип. Сніг під чужим взуттям тріскотів  геть поруч. У першу мить промайнула тривожна думка: це миротворець! Перед очима з’явились десятки (один другого гірше) варіанти подій, аж до страти на місці невідомо за що. Почервонілі від морозу пальці затремтіли, з вуст зірвався напівсвист-напіввидих. Тільки б не миротворець!

Руки судомно вп’ялися у сніг. Емоції розтікалися тілом, проникали у внутрішні органи, просякнули шкіру. Хіба існувало слово, яке було здатне описувало мої відчуття? Страх і жах були надто голослівним, а побоювання тихими.

Обмираючи від страху, я спробувала непомітно виглянути з купи снігу.

Мініатюрна фігура у не по розміру величезній шкіряній куртці обережно ступала по снігу. Скрип. Скрип. Дівчинка — я впевнена, що то була дівчинка — підступилась до паркану та низько нахилилась, ніби… розглядаючи щось? Прислуховуючись? З мого ракурсу складно розгледіти, що точно вона зробила. Через деякий час незнайомка зайшла за густі кущі чагарнику. Почувся якийсь шурхіт, а за ним кроки кудись вперед. Серце забилось у грудях швидко-швидко: далі був лише паркан, за яким починався ліс!

Я б збрехала, якби сказала, що ніколи не думала про спробу сходити в ліс по дрова. Думала, уявляла, планувала. Єдина відома мені дірка в паркані була з боку хорошого району округу, поруч до будинку м’ясника. Занадто далеко, щоб непомітно пронести крізь весь округ оберемок хмизу.

З неба сипала крупа, вже давно стихли кроки дівчинки, а я все сиділа у кучугурі, не в змозі повірити: мені нарешті пощастило! Тепер не буде ні холодних ночей, ні злих сліз у подушку!

****

Згадуючи події п’ятирічної давнини, я сама дивувалась тому, як продумано та відповідально поводилась. Декілька днів я ретельного готувалась, щоб піти до лісу. Знайшла вдома сокиру, старий наплічник і термос. Спостерігала за знайденим лазом, хто і коли ним користувався. Вирахувала час, з якого починались патрулі в миротворців. Кожен в Окрузі знав, наскільки небезпечною була лиш думка вилізти через паркан і безумними спроби втілити їх у дійсність. За таке могли вбити як особливо серйозного злочинця. Вперше за зиму у мене з’явилась надія, яку я нізащо не збиралась втрачати.

Похід запланувала на третю годину дня, коли тільки починало сутеніти. Пізніше йти було ризиковано: я могла стати здобиччю голодних хижаків або натрапити на загін миротворців. Складно судити, який варіант був гіршим. Дикі собаки роздерли б, наситили свої природні потреби, як живого створіння; а вартові порядку упивалися б владою, кривдили тіло і свідомість.

Тоді я зробила два заходи до лісу. Спочатку назбирала неповний наплічник вологих від снігу гілок і хутко втекла, бо мені примарились підозрілі звуки вдалині. Скоріш за все то вітер ворушив дерева чи необережна пташка гучно заплескала крилами. Вдома я ще трохи покрутилася — хмизу, що тоді назбирала не вистачило б добре розтопити піч, а спати у теплому будинку хотілося до дрижаків. Удруге я вилізла через паркан обережніше, прислуховуючись до кожного підозрілого звуку і зрубуючи нижнє гілля дерев. Воно було товстим (майже справжні дрова) та довго горіло навіть вологим.

Бабуся, побачивши деревину у першу мить аж засяяла від радощів, а потім, зрозумівши звідки я її принесла, сварилась на мене як ніколи до цього. Все повторювала, що мій вчинок був величезною дурістю і я дарма підставилась під небезпеку. Кричала, що краще вже вона піде до лісу, бо своє віджила, їй помирати не страшно. Тоді бабуся наговорила багато, але я була занадто впертою, щоб відступити.