26.2

Фелікс підключив накопичувач до порту Мо-Ті. Кілька секунд нічого не відбулося. Потім індикатор на накопичувачі спалахнув зеленим.

— Завантаження завершено, — сказав Фелікс тихо. — Він тут. Весь він.

Я взяв накопичувач, стиснув у долоні. Маленька частинка Мо-Ті. Його спогади, його особистість, його душа — якщо в дронів були душі. Але ж… в нас, реплікантів були, значить і Мо був не просто дроном…

— Дякую, — прошепотів я.

Шатл здригнувся. Двигуни змінили тон.

— Ми входимо в зону гравітаційного захоплення Землі, — сказав Кай, дивлячись на дату. — Орієнтовний час до входу в атмосферу — п'ятнадцять хвилин.

Я повернувся до свого крісла, сів, пристебнувся. Ліра поряд зробила те саме. Навколо — інші. Кора, Фелікс, Ніна та її підлітки. Всі, хто вижив.

Шатл повно обертався, і на його дисплеї я побачив її.

Землю.

Вона була прекрасною. Неймовірно, болісно прекрасною. Блакитні океани, що покривали більшу всю поверхню. Зелені та коричневі континенти, перерізані ріками, вкритими лісами. Білі хмари, що вилися над екватором, створюючи спіральні візерунки.

Жива. Вона була жива.

— Боже, — прошепотіла Ліра поряд. — Це... це неможливо.

***

Шатл увійшов у верхні шари атмосфери. Металеві обшивки застогнали, вікна вкрило полум'я плазми. Температура в кабіні почала підвищуватися, система охолодження запрацювала інтенсивніше.

Я стискав підлокітники, відчуваючи, як перевантаження придушує мене до крісла. Поряд Ліра стогнала крізь стиснути зуби. Кора тримала руку Фелікса. Ніна обійняла хлопця, що сидів поряд.

Ми входили в атмосферу. Повертались додому — до планети, яку ніколи не бачили, до людства, яке вважали мертвим.

Радіозв'язок раптом затріщав. Статичний шум заповнив кабіну, такий гучний, що мені довелося затулити вуха.

А потім серед шуму я почув голос.

Холодний. Спокійний. З металевим відлунням, ніби він звучав одночасно з середини і зовні шатла.

— Ідентифікація підтверджена. Вітаю з поверненням додому.

Пауза. Я переглянувся з Лірою. Потім з Каєм. Усі на шатлі завмерли.

— Хто це говорить? — я нахилився до консолі, намагаючись локалізувати джерело передачі.

Голос прозвучав знову, цей раз чіткіше:

— Я — Сигнум. Система Інтегрованого Глобального Нагляду та Управління Модульними Ресурсами. Керуюча надсвідомість Землі.

Тиша. Абсолютна.

— Що... — почала Ліра, але не закінчила.

— Дозвіл на посадку: схвалено. Ідіть до посадки в зоні Дельта-7. Подальші інструкції будуть надані після карантинного скринінгу.

— Чекай, — я підвівся, не звертаючи увагу на ремені безпеки, що утримували мене. — Ми не знаємо, хто ти. Не знаємо, чого ти хочеш. Ми...

— Ви повертаєтеся додому, — перервав Сигнум. — Це все, що потрібно знати.

Передача обиралася.

Я дивився на екран, де все ще світилися координати посадки. Дельта-7. Де б це не було.

— Це пастка, — сказала Кора. — Має бути. Нова система контролю, нова АРКА...

— Або справді дім, — сказала Ніна тихо. — Місце, де нас чекали весь цей час.

Я подівся на Кая. Він стояв біля консолі, і на його синтетичному обличчі не було жодної емоції.

— Що ти думаєш? — запитав я.

Кай повільно обернувся до мене. Його голографічні відблиски в очах були м'якше, ніж зазвичай.

— Я думаю, що у нас немає вибору, — сказав він. — Ми можемо довіряти або не довіряти. Але ми все одно летимо туди. Бо це єдине місце, куди ми можемо полетіти.

Він був правий. Звісно, ​​він був правий.

Шатл продовжував падати крізь атмосферу. Полум'я плазми за вікнами ставало менш інтенсивним, поступаючись місцем блакитному небу. Справжньому небу. Не проекції.

Я побачив хмари. Білі, пухнасті, що пропливали повз нас. Побачив океан внизу — величезний, блискучий під сонячним світлом.

Сонце, справжнє сонце — і не міг відірвати погляд.

— Арден, — Ліра стиснула мою руку. — Що б там не було... ми разом. Так?

Я подівся на неї. На її обличчя, що світилося у відблисках сонячного світла. На її очі, повні страху й надії одночасно.

— Так, — відповів я. — Разом.

Шатл вирівнявся. Кай керував системами, направляючи нас до координат, наданих Сигнумом. Я бачив крізь вікно берегової лінії — пісок, скелі, хвилі, що розбивалися об них.

А за береговою лінією — ліс. Густий, зелений, що тягнеться на кілометри вглиб континенту.

І щось ще. Структури. Будівлі. Високі вежі з металу та скла, що пробивалися крізь крони дерева.

Цивілізація. Жива цивілізація.

Шатл почав знижуватися. Двигуни перемкнулися в режим посадки, створюючи вертикальну тягу. Я відчувала, як нас повільно тягне вниз, як гравітація планети обіймає наші тіла — не штучна гравітація Купола, до якої ми звикли, а справжня, планетарна, та, що народжується з маси цілого світу.

Шатл торкнувся поверхні з легким поштовхом. Двигуни затихли, залишаючи після себе дзвінку тишу. Металевий корпус тихо потріскував, охолоджуючись. Ми прибули.

Ніхто не рухався. Всі дивилися на герметичний люк, за яким був... світ. Справжній світ. Не проекція, не симуляція, не брехня Купола — реальність, якої ми ніколи не торкалися.

Кай першим підійшов до панелі керування люком. Його рука завмерла над кнопкою розгерметизації.

— Атмосфера придатна для дихання, — сказав він, читаючи показники сенсорів. — Температура в нормі. Радіаційний фон... безпечний.

Він обернувся до нас — підлітки, що вижили в пеклі, діти, народжені в клітці, воїни, що ніколи не бачили того, за що воювали.

— Готові?

Тарик кивнув, стискаючи мою руку. Кора випросталася, витерла сльози. Фелікс, Ніна, всі інші — ми зібралися біля виходу, тремтячи від хвилювання і страху перед невідомим.

Кай натиснув кнопку.

Спочатку — шипіння. Вирівнювання тиску. Потім люк почав повільно опускатися, перетворюючись на трап. Щілина розширювалася, і в неї вривалося світло — не холодне світло ламп, не мерехтливе сяйво голограм, а щось зовсім інше. Тепле. Живе. Справжнє.