Глава 25.2

Відчувши себе краще, я захотіла допомогти і іншим. Побачила кров на руці Зейна — одного з підлітків Ніни — в нього була рана на передпліччі. На нозі Кріс — глибока подряпина, що кровоточила крізь розірваний одяг. Тарік тримався за ребра, морщачись від болю.

Вони були поранені. Всі вони. І я підійшла до них, відчуваючи, наче якась програма активувалася в голові, направляючи мої руки і думки.

— Дайте подивитися, — сказала я, присідаючи біля Зейна.

Він простягнув руку, і я торкнулася рані. Кров була теплою, липкою. Але коли я подивилася на неї уважніше, побачила щось дивне. Вона не текла так, як мала б. Вона виділялась занадто... контрольовано.

Я взяла аптечку, яку приніс Арден — базові бинти, дезінфектор, синтетична шкіра для швидкого загоєння. Почала перев'язувати Зейна, потім Міру, потім Таріка.

Мої руки рухалися швидко, впевнено. Я знала, що робити, наче робила це тисячі разів. Але я ніколи не вчилася медицині. Ніколи. Якщо вірити нашим програмам, курс з неї мав початись за тиждень.

— Ти добра в цьому, — сказала Кора, дивлячись, як я накладаю їй пов'язку на ногу. — Дуже добра.

— Так, — відповіла я, намагаючись не думати про те, чому. — Мабуть.

Невже Селена говорила правду, і це її генетична память спрацювала в мені?

Коли я закінчила з пораненими, Арден уже був у кабіні пілотів. Я бачила його крізь відкриті двері — він сидів у кріслі, його руки були настільки органічні на консолі, наче з’єдналися з нею і стали одним цілим.

Щойно я підійшла до нього, як почула глухий звук в кінці коридору.

Металеве скреготіння, потім шипіння гідравліки. Частина стіни за рядами крісел, яку я вважала суцільною панеллю, розійшлась, відкриваючи прихований відсік. З темряви всередині спалахнули фіолетові вогники — спочатку два, потім більше, вишиковуючись у лінії вздовж високої фігури.

Постать ступила вперед, і аварійне освітлення висвітило її. Фелікс, що був найближче, схопив свій бластер, але відразу ж опустив його.

Тіло з напівпрозорого матеріалу, під яким пульсували світлові контури. Обличчя...

— Кай! — крик вирвався з мого горла раніше, ніж я усвідомила.

Це було його обличчя. Змінене, вдосконалене, але впізнаване. Рідні очі тепер дивились на мене з цього дивного тіла.

Я кинулась до нього, не думаючи. Арден крикнув щось позаду, але я не слухала. Врізалась в Кая на повній швидкості, обхопивши руками. Він захитався — ще не звик до нової форми — але втримався на ногах.

— Ліра... — голос, хоч і звучав з металевим неприродним відлунням, але був його голосом.

Фелікс підбіг наступним, потім Кора, Ніна. Всі розглядали дивну текстуру його нової оболонки. Навіть поранений Тарік спробував підвестися, щоб доторкнутись до нього.

— Ти живий! Ти живий! — повторювала я, не в змозі повірити.

Кай обережно обійняв нас у відповідь, його рухи були повільними, вивіреними — наче він боявся не розрахувати силу і зашкодити.

— Мені шкода, — сказав він, і в його голосі був біль. — Що не прийшов раніше. Я намагався... Коли системи почали атакувати одна одну і обидві — свою праматір Генезис, я не зміг зберегти тіло, та зберіг цифровий зліпок своєї свідомості, своєї суті. Завдяки цьому, доки резерви системи ще функціонували, я зміг переконати Ніну іти за вами. А потім шукав об'єкт, куди зміг би поселити свою свідомість, поки вона ще жевріла. Ретельно, відсік за відсіком перебирав по камерах всі сектори Купола. Будь-який термінал, сервер, навіть побутовий пристрій. Навіть Мо-Ті, вибач, Ардене, — він усміхнувся. — Але нічого не підходило — все це було занадто просте для моєї структури даних, або занадто пошкоджене. А потім я натрапив на це технологічне диво. Правда, воно гарне? — усміхнувся Кай.

— Так! — я взяла його руку в свою. Тепер вона була теплою, майже людською, та хіба це головне? Хіба важливе тіло, особливо якщо душа чи свідомість, скільки разів переселялась в інші тіла?

Він відпустив нас і випростався, його нове тіло засвітилось яскравіше, адаптуючись.

— Проект "Архітектор". ОМЕГА створила цей прототип як аварійну систему — фізичне тіло для критичного управління, якщо все піде не за планом. Воно було заховане тут, в резервному відсіку, повністю автономне.

— Чому ти не активував його одразу? — запитав Арден.

— Не міг, — Кай похитав головою. — Воно було в сплячому режимі, повністю відключене від основної мережі. Мені довелось чекати, поки хтось запустить евакуаційні протоколи — запуск шатлу автоматично активував всі резервні системи Ангару, включно з цим відсіком. Тільки тоді тіло отримало достатньо енергії для мобільності.

Він зробив крок, все ще незграбно, адаптуючись до нових кінцівок.

— Я чув все. Чув ваші голоси, бачив через камери, як ви боретесь, як гинуть люди... — його голос затремтів. — І не міг нічого зробити, тільки чекати. Це було найгірше очікування в моєму... існуванні.

— Ти тут зараз, — сказала я, знову хапаючи його за руку. — Це все, що має значення.

— Ми повинні летіти, — сказав Кай, його очі спалахнули яскравіше. — Шатл готовий?

— Так, чекає маршруту, — відповів Арден.

Кай кивнув і попрямував до керівного відсіку. Його хода ставала впевненішою з кожним кроком, тіло адаптувалось, вчилось рухатись. Ми побігли за ним.

— Кай, — покликала його я, — Це тіло... воно назавжди?

Він обернувся на ходу, і вперше з моменту трансформації на його обличчі з'явилась майже та сама тепла усмішка, яку я пам'ятала.

— Не знаю, — відповів він чесно. — Але принаймні тепер я можу бути з вами. По-справжньому бути. Торкатись… допомагати, існувати.

— Іди до інших. Нам час. — м’яко сказав він. — Готуємося до запуску, — почула я його голос через внутрішню систему зв'язку вже в салоні шатлу. — Тридцять секунд.

— В нас немає часу обирати маршрут. Поки важливо відірватись від Купола і вийти за його межі. — пояснив Кай.

Я сила на вільне місце біля Ардена. Він подівся на мене, простягнув руку. Я взяла її, стиснула.