Глава 21. Селена

Ліра

Селена зробила крок назустріч мені і в світлі спалахів пожежі за спиною її обличчя виглядало схожим на маску з воску — гладким, нерухомим, позбавленим емоцій. Але її очі... в них було щось, що змусило мене відступити на крок назад. Не гнів чи не ненависть. Щось несподіване — глибока, нескінченна туга.

— Ти скільки пройшла, — сказала вона, і її голос був тихим, майже ніжним. — Я знала, що ти не така, як інші. Завжди знала.

— Відійди, — Арден підняв зброю, його пальці міцно стиснули рукоятку. — Ми пройдемо. Будь-якою ціною.

— Будь-якою ціною, — повторила Селена, і на її губах з'явилася сумна усмішка. — Скільки разів я чула ці слова. Скільки разів їх говорила сама. — Вона зробила крок убік, і за її спиною просто на спалах пожежі з'явилася голограма. Вона показувала молодих жінок і чоловіків у білих лабораторних халатах. — Науковці Покоління 35. Найкращі уми станції. Ми вірили, що творимо майбутнє.

Я втупилась в зображення, і раптом одне обличчя привернуло мою увагу. Жінка з короткою зачіскою, з очима, в яких горіло щось божевільне — суміш геніальності та відчаю. 

— Це... це ти, — прошепотіла я.

— Так, — підтвердила Селена. — Це я. Роки і покоління тому. Коли я ще вірила, що наука може врятувати людство. Коли я ще не знала, якою ціною буде оплачена ця віра.

Вона простягла руку, і голограма знову змінилася. Тепер на ній була лабораторія — чиста, стерильна, наповнена обладнанням, яке виглядало надто складним, надто чужим. А в центрі — капсули. Десятки прозорих капсул, у кожній з яких плавало щось маленьке, рожеве, ледь сформоване.

Ембріони.

— Програма генетичного вдосконалення, — пояснила Селена, обходячи уламок металу на її шляху і повільно наближаючись до нас. Її рухи були плавними, гіпнотичними, як у хижака, що вичікує найкращий момент для атаки. — Купол помирав. Системи виходили з ладу одна за одною. ШІ сказав нам, що єдиний спосіб вижити — це створювати нові покоління. Покращені. Модифіковані. Аж доки не створимо ідеальне.

— Ви створювали дітей у цих ваших… коробках! — вимовила Кора з відразою в голосі. — Експериментували над ними!

— Ми робили те, що було необхідним, — різко відповіла Селена, і вперше в її голосі з'явилася емоція — гнів. — Ти не розумієш. Жоден з вас не розуміє. Ми були останньою надією. Останнім поколінням, у якого залишилися знання, ресурси, час. Якби ми не зробили цього, людство в Куполі вимерло б протягом двох поколінь.

— І скільки дітей ви вбили в процесі? — запитав Арден. — Скільки невдалих експериментів ви просто... викинули?

Селена застигла. Її обличчя знову стало маскою.

— Шістдесят відсотків, — прошепотіла вона. — Зазвичай в середньому шістдесят відсотків не переживали процес модифікації. Ще десять зупинялись у розвитку. З тих, хто лишався, десять проживали менше року — їхні тіла відторгали імплантати. — Вона підняла голову, подивилась на мене. — Виживало зазвичай близько десяти відсотків ідеальних дітей, створених, щоб врятувати людство.

Моє серце калатало так голосно, що я чула його удари у власних вухах. Наше покоління. Покоління 50. Отже, спочатку було 500?  Ми всі були частиною цього експерименту. Всі ми — створені, а не народжені. Репліканти, як і говорив Кай. І як ми всі не хотіли вірити… 

— Ліро, — почула я голос Кори, але він звучав, наче здалеку, крізь товщу води. — Ліро, не слухай її. Вона намагається тебе збити з пантелику.

— Ти, — Селена знову заговорила, і тепер її голос був схожий на колискову, ніжний і заспокійливий. — Ти була особливою навіть серед особливих. Експеримент номер нуль-нуль-один. Перша. Найкраща. Емпатична… Щира… 

Вона зробила ще крок, і голограма позаду неї знову змінилася. Тепер на ній було зображення немовляти — крихітного, з рожевими кулачками, що стискалися та розтискалися, з величезними очима, що дивилися просто на мене з екрана.

Я впізнала ці очі. Бачила їх щоранку в дзеркалі.

— Ліра, — вимовила Селена, і в її голосі була гордість. — Створена з моєї власної ДНК. Моя генетична копія, але покращена на кожному рівні. Швидша рефлексія. Вища інтелектуальна здібність. Посилена імунна система. Здатність витримувати радіацію, екстремальні температури, тиск. Ти — шедевр. Ти — майбутнє людства.

Світ навколо мене похитнувся. Я відчула, як ноги підкошуються, як підлога зникає під ногами. Арден схопив мене за плече, втримав від падіння.

— Це неправда, — прошепотіла я, але слова звучали порожньо навіть для мене. — Це не може бути правдою.

— Чому? — Селена нахилила голову набік, вивчаючи мене, як вчений вивчає цікавий зразок. — Бо ти хочеш вірити, що ти людина? Бо тобі потрібна ілюзія, що ти народилася природним шляхом, як люди народжувалися тисячоліттями? — Вона засміялася, і цей сміх був сумним, майже жалісним. — Донечко моя, ти більш людина, ніж будь-хто на цій станції. Ти — найкраще, що людство коли-небудь створювало.

Донечко. Вона назвала мене донечкою.

— Ні, — я відступила назад, намагаючись збільшити дистанцію між нами. — Ти не моя мати. Мати — це та, яка тебе виносила, народила, ростила з любов'ю. Ти... ти просто взяла свою ДНК і створила копію в лабораторії!