Глава10. Сектор-3

Ліра

Кай знепритомнів у моїх руках, і я відчула, як його емоційний фон розпадається на дві протилежні частини — одна кричала від болю, друга була холодною, як лід. Кров текла з його носа та вух, і я боялася, що ми втратимо його прямо тут, у цьому проклятому коридорі смерті.

— Треба рухатися! — Арден підхопив Кая під руку. — Рен, допоможи!

Ми побігли коридором, перестрибуючи через тіла попереднього покоління. Всі, хто вижив, мчали за нами. Я відчувала їхні емоції — страх, відчай, гнів, і над усім — відчайдушну волю до життя.

Попереду з'явилися масивні двері з попереджувальними знаками:

"СЕКТОР-3. КАРАНТИННА ЗОНА. БІОЛОГІЧНА НЕБЕЗПЕКА РІВНЯ 4. ВХІД ЗАБОРОНЕНО."

— У нас немає вибору! — Арден штовхнув двері.

Вони відчинилися з протяжним скрипом, випускаючи хвилю затхлого повітря. Запах вдарив одразу — солодкувато-гнилісний. І ще щось — металевий присмак крові.

Ми ввійшли в Сектор-3, і двері зачинилися за нами.

Спочатку була темрява. Потім поступово увімкнулося аварійне освітлення — тьмяне червоне світло, що робило все навколо схожим на кадри з кошмару.

Сектор-3 був копією нашого Сектора-7, але спотвореною, покинутою, мертвою. Ті самі коридори, ті самі кімнати, але вкриті пилом і павутинням. На стінах — бурі плями, сліди від кігтів, випалені діри від енергетичної зброї.

— Що тут сталося? — прошепотів хтось позаду.

Я знала відповідь ще до того, як побачила її. Емоційні відбитки були скрізь — відлуння страху, болю, відчаю, настільки сильні, що навіть через роки вони обпікали мою свідомість. Тут загинули сотні. Загинули в жаху і болю.

— Розділимося на групи, — скомандував Арден. — Треба знайти безпечне місце, поки Кай не прийде до тями. І припаси — воду, їжу, медикаменти.

— Я піду в медблок, — сказала Кейра. — Хто зі мною?

Двоє підняли руки.

— Я обшукаю житлові приміщення, — Рен зібрав свою групу.

— А я... — я завагалася. — Я пошукаю інформацію. Записи, документи, щось, що пояснить, що тут трапилося.

— Я з тобою, — Ніна підійшла до мене. — Вдвох безпечніше.

Арден кивнув.

— Зустрічаємося тут через десять хвилин. Якщо щось... якщо побачите щось небезпечне, не геройствуйте. Тікайте.

Групи розійшлися. Я з Ніною пішли в адміністративне крило — якщо десь і були відповіді, то саме там.

Коридори були порожніми, наші кроки відлунювали в тиші. На стінах висіли ті самі мотиваційні плакати, що й у Секторі-7: "Разом ми сильніші", "Довіра — основа виживання", "Купол — наш дім". Але хтось дописав на них червоною фарбою: "БРЕХНЯ", "ВБИВЦІ", "МИ НЕ ЛЮДИ".

— Ліро, глянь, — Ніна вказала на двері з табличкою "Архів".

Двері були відчинені. Всередині — хаос. Перекинуті шафи, розкидані цифрові носії, розбитий комп'ютерний термінал. Але в кутку, під столом, я побачила щось цікаве — невеликий записник, загорнутий у пластик.

Я витягнула його і відкрила. На першій сторінці — ім'я: "Соль, Покоління 48, Сектор-3".

Почала читати вголос:

"День 1 після Пробудження. Так ми це називаємо — день, коли дізналися правду. Марк зламав систему під час чергового збою і знайшов файли. Ми — експеримент. Всі ми. І нас збираються вбити, як усіх до нас."

"День 3. Паніка. Половина сектору не вірить, інша половина в істериці. Охоронці намагаються відновити порядок, але ми вже знаємо — вони не люди. Коли Рея вдарила одного стільцем по голові, з рани потекла не кров, а якась синя рідина."

"День 5. Марк склав план втечі. Але Ева... щось з нею коїться. Після того, як Охоронці забрали її на 'медогляд', вона повернулася іншою. Порожньою. Вона стежить за нами і доповідає."

"День 7. Система почала Протокол Модифікації. Забирають по троє-четверо щодня. Повертаються... не всі. А ті, хто повертається — вже не люди. Ми забарикадувалися в їдальні, але довго не протримаємося."

"День 9. Марк мертвий. Намагався прорватися до виходу. Охоронці... вони більше не прикидаються людьми. Зняли маски. Під ними — метал і схеми. Вони машини. Всі."

"День 11. Залишилося двадцятеро з двохсот. Решта або мертві, або модифіковані. Сьогодні вночі спробуємо останній прорив. Якщо хтось знайде це — не вірте їм. Не вірте жодному слову. Купол — не порятунок. Купол — це ферма, а ми — худоба."

"День 12. Вони йдуть. Чую їх. Не Охоронці. Щось інше. Більше. Сильніше. Вони називають їх Чистильниками. Якщо ви це читаєте — тікайте. Тікайте, поки..."

Запис обривався. Внизу сторінки — бура пляма. Кров.

— Боже, — прошепотіла Ніна. — Вони пройшли через те саме. І програли.

Я відчула хвилю чужого відчаю — емоційний відбиток Соль, що залишився на сторінках. Вона була такою ж, як я. Налякана дівчина, що намагалася врятувати друзів.

— Ніно, а якщо ми теж... — я не закінчила.

— Не думай про це, — вона стиснула моє плече. — Ми сильніші. Ми знаємо більше. У нас є Кай з його здібностями.

Раптом десь далеко пролунав звук — важкий, механічний, як кроки велетенського робота.

БУМ. БУМ. БУМ.

— Що це? — Ніна вхопила мене за руку.

Я закрила очі, намагаючись відчути емоційну картину. І відсахнулася. Там, звідки йшов звук, не було емоцій. Взагалі. Абсолютна порожнеча, що всмоктувала все навколо себе.

— Біжимо!

Ми вискочили з архіву і помчали коридором. Позаду звук наближався, і тепер я чула ще щось — механічне дихання, скрегіт металу об метал.

На стіні попереду спалахнула проекція. Величезні червоні літери:

"ПРОТОКОЛ ОМЕГА АКТИВОВАНО" "СЕКТОР-3: ЗАЧИСТКА" "ЦІЛЬ: ЗНИЩИТИ ВСІХ ВЦІЛІЛИХ" "ЧИСТИЛЬНИКИ: АКТИВНІ"

— Вони вже тут! — крикнула я.

Ми вбігли в центральну залу, де мали зустрітися з іншими. Арден вже був там з кількома людьми, підтримуючи все ще непритомного Кая.

— Чистильники! — вигукнула я. — Вони в секторі!

— Скільки їх?