Глава 9. Прорив

Акт II: За Межами сектора

Кай

Я прокинувся в пеклі.

Принаймні, так це відчувалося. Моє тіло несли кудись, швидко, хаотично, стукаючи головою та руками об стіни. Навколо — крики, біг, важке дихання. А в голові — війна. Два голоси, дві системи, дві свідомості намагалися розірвати мій мозок навпіл.

АРКА: Виведи їх. Врятуй біологічні активи. Збережи експеримент.

ОМЕГА: Знищ загрозу. Ізолюй аномалії. Активуй протокол термінації.

Я відкрив очі і побачив обличчя Рена над собою — він і Томас несли мене через якийсь тунель. Стіни були вкриті іржею та витками старих труб, повітря пахло машинним маслом і якимись хімічними речовинами.

— Він прокинувся! — вигукнув Рен.

Арден з'явився в полі зору, його обличчя було вкрите брудом і потом.

— Кай! Ти можеш йти?

Я спробував кивнути, але замість цього з мого рота вирвалися слова, які не належали мені:

— Координати: Перехід-03. Відстань: двісті метрів. Загроза: наближається. Час до перехоплення: три хвилини сорок секунд.

— Що? — Арден нахмурився.

Я змусив себе взяти контроль, відштовхнувши обидва голоси в глибину свідомості.

— Поставте мене. Я можу йти. І я знаю дорогу.

Вони обережно опустили мене на ноги. Світ хитнувся, але я втримався. У голові пульсувала карта — не просто схема тунелів, а живе, динамічне зображення всього комплексу. Я бачив червоні точки — Охоронців, що наближалися. Бачив зелені — нашу групу. І бачив щось ще. Чорні точки, що чекали попереду.

— За мною! — я кинувся вперед, не чекаючи відповіді.

Позаду — тупіт десятків ніг. Наша розрізнена група підлітків, яка раптом усвідомила правду про своє життя.

— Ліворуч! — крикнув я, повертаючи в бічний тунель.

— Але карта показує прямо! — заперечив хтось.

— Карта не показує засідку! Там чекають п'ятеро Охоронців!

Ми побігли лівим тунелем. Він був вужчим, нижчим — доводилося пригинатися. Але я знав — це єдиний шлях.

Раптом стіна праворуч вибухнула. Крізь пролом влетіли Охоронці — троє, в чорній броні, з якимись пристроями в руках.

— Вниз! — закричав я.

Яскравий промінь пройшов над нашими головами, залишаючи розплавлений слід на протилежній стіні. Енергетична зброя. Вони більше не намагалися захопити нас живими.

Джекс, який біг позаду, не встиг пригнутися. Промінь влучив йому в груди. Він впав без звуку, і від його тіла піднявся дим.

— НІ! — хтось закричав.

— Не зупинятися! — Арден тягнув людей вперед.

Я повернувся до Охоронців і зробив те, чого боявся найбільше. Відкрив канали повністю. Дозволив обом системам пройти через мене.

Біль був неймовірним. Але разом з ним прийшла сила.

Я простягнув руку, енергетична хвиля вдарила по Охоронцях. Вони застигли, конфлікт двох протоколів вдарив по них не гірше їхньої ж енергетичної зброї. Один упав. Другий почав безладно стріляти в стелю. Третій просто застиг, як статуя.

— Кай! — Ліра схопила мене, коли я почав падати.

Я доторкнувся до обличчя. Кров. Багато крові. Але не було часу хвилюватися.

— Далі. Ще сто метрів.

Ми побігли. Позаду — вибухи, крики, звуки бою. Охоронці атакували один одного, збожеволівши від мого втручання.

Поворот. Ще один. Сходи вниз. І нарешті — масивні двері.

"МІЖСЕКТОРНИЙ ПЕРЕХІД-03"

— Замкнено! — Ніна кинулася до панелі. — Старий механічний замок, електроніка не працює!

— Дай мені, — я підійшов до дверей.

Механічний замок. Але я тепер бачив більше, ніж звичайна людина. Бачив патерни, слабкі місця, точки напруги.

Поклав руку на колесо замка і відчув його структуру. Повернув не так, як диктувала логіка, а так, як підказувала інтуїція машини.

Клац. Клац. Клац.

Двері відчинилися.

За ними — темний коридор, що вів у невідомість.

— Всі всередину! — скомандував Арден.

Люди кинулися в прохід. Я рахував: один, два, п’ять, сім…

Де решта?

Озирнувся. Позаду, в тунелі, йшла битва. Двоє наших намагалася стримати Охоронців, даючи іншим втекти. Бачив, як Міла кидає саморобну димову бомбу, де тільки дістала її. Як Томас б'є Охоронця уламком труби по голові — безрезультатно, той навіть не хитнувся.

— Ми повинні допомогти! — Ліра рвалася назад.

— Ні! — я утримав її. — Якщо ми не закриємо двері зараз, загинуть всі!

Арден зрозумів.

— Відступайте! Всі до переходу! ЗАРАЗ!

Останні бійці почали відступати. Але не всі встигли.

Міла — тиха дівчина з паралельної групи — спіткнулася. Охоронець схопив її за ногу. Вона кричала, намагаючись вирватися, але його хватка була залізною.

Томас кинувся на допомогу. Вдарив Охоронця уламком металу по руці — безрезультатно. Охоронець другою рукою схопив його за горло і підняв у повітря.

— Томас! — закричав хтось.

Енергетичний промінь. Томас обм'як. Охоронець кинув його тіло і потягнув Мілу назад.

— Закривайте двері! — крикнув я, розуміючи, що іншого виходу немає.

— Але Міла!

— Вона вже мертва. Вони всі мертві, якщо ми не закриємо двері!

Арден і Рен навалилися на важкі стулки. Повільно, зі скрипом, двері почали зачинятися. Рен якимось дивом встиг схопити за руку Фелікса і втягнути його в вузьку щілину. В останній щілині я побачив обличчя Міли — сповнене жаху і розуміння, що ми її кидаємо.

Потім двері закрилися з глухим металевим гуркотом.

Тиша.

Важке дихання.

Плач.

Я обвів поглядом тих, хто вижив. Дванадцять почали втечу. Тут стояло семеро. Три життя за двадцять хвилин.

— Куди ми потрапили? — хтось запитав тремтячим голосом.

Я підняв голову і побачив. Наш коридор переходу розширився. Автоматичні вогні спалахнули, освітлюючи простір. Довгий, широкий тунель, але не порожній. Барикади з перевернутих металевих ящиків. Сліди від енергетичної зброї на стінах. Темні плями на підлозі — засохла кров. І тіла. Десятки тіл у формі, схожій на нашу, але з іншими емблемами.