Глава 7. Зрада

Ліра

Щойно Марі стало трішки легше, вона змогла рухатись самостійно. І з кожним кроком я відчувала, як щось у ній змінюється. Її емоційний фон був схожий на радіоприймач, що намагається зловити сигнал — то з'являвся проблиск справжньої Мари, переляканої та розгубленої, то знову накочувалася та жахлива порожнеча.

Хоч ми й дістались нашої шахти — острівця безпеки — та чудово розуміли, що й тут залишатись довго не можемо. Тому Кай та Мо-Ті візуалізували для нас карту, я сканувала коридори на присутність Охоронців і врешті ми рушили далі.

Наступним пунктом став старий склад технічного крила. Ми ховалися в ньому, намагаючись перечекати патрулі Охоронців. Щойно ми перетнули кілька артурій нашого сектора, як патрулі активізувались, певно, запеленгувавши нашу присутність. Та й загалом стало зрозуміло, вороття назад вже немає. Ефемерно передбачуваний і звичний світ Сектора-7 вже ніколи не стане колишнім.

Поки рухатись далі стало знову надто небезпечно, Арден знову увімкнув свій планшет, листаючи файл за файлом при тьмяному світлі Мо-Ті. Кай сидів у кутку, притиснувши долоні до скронь — його головний біль не припинявся з того моменту, як ми вибралися з Рівня Д, я відчувала його майже фізично, навіть не дивлячись на змучене обличчя Кая.

— Мара, як ти? — я сіла поруч з нею, обережно торкнувшись її плеча.

Вона здригнулася від дотику і подивилась на мене. На секунду її карі очі прояснились.

— Ліро... я чую їх. Весь час чую. Вони кличуть мене назад.

— Хто кличе?

— Голоси. — вона стиснула голову руками. — Вони кажуть, що я належу їм. Що процес не завершено. Що я повинна повернутись.

Я спробувала "прочитати" її емоції глибше, але натрапила на справжню стіну. Не просто блок — активний опір, наче щось всередині неї відштовхувало мою емпатію, блокувало не лише цю мою здібність, а й мене саму.

— Ми не дамо тобі повернутися, — сказав Арден, не відриваючись від документів. — Ми знайдемо спосіб це виправити.

Мара гірко засміялася — звук був таким неприродним, що Мо-Ті мигнув оранжевим.

— Виправити? Ардене, вони вже почали щось зробили з моїм мозком. Я це відчуваю. І кожну секунду стаю менше собою.

Кай раптом підняв голову, його очі розширилися від жаху, наче того жаху нам було мало від слів Мари.

— Вони йдуть. Багато. Занадто багато.

— Скільки? — Арден закрив папки і заблокував екран планшета.

— Двадцятеро. Можливо, більше. Вони оточують крило.

Я підбігла до дверей і прислухалася. Спочатку — тиша. А потім почула їх — синхронні кроки, що наближалися з усіх боків. Дивно, що тільки кроки. Емоцій та біополя я чомусь не відчула, можливо, надто була зосереджена на Марі.

— Вентиляція! — Арден вказав на решітку під стелею. Схоже, вентиляційні канали скоро стануть нашим домом, — з гіркотою подумала я.

Ми кинулися до неї. Кай підсадив мене, я відкрутила болти. Арден допоміг Марі залізти першою — вона рухалася мляво, занадто повільно, наче уві сні. Однак, знайшовши розгалудження, змогла сама залізти туди, пропускаючи вперед Кая, мене і Ардена.

Потім Кай, і Арден нарешті втягнув решітку за собою, щоб хоча б умовно приховати сліди.

Двері складу відчинилися, і всередину увійшли Охоронці. Ми застигли, намагаючись навіть не дихати. Через пори решітки я дивилась на їхні обличчя, які нічого не виражали. Абсолютно нічого! Ні, я розумію, бути спокійним, коли хтось не вивчив урок, чи на тренуваннях постійно на своїй хвилі. Але ж тут ситуація була зовсім іншою…

Так само спокійно вони почали методично обшукувати приміщення, і щойно пішли геть, ми швидко поповзли вентиляційною шахтою в повній тиші. Мара була попереду мене, і я бачила, як її плечі напружуються з кожним метром. Раптом вона зупинилася.

— Мара? — прошепотіла я.

Вона повернула голову, і я ледве не скрикнула. Її очі дивились крізь мене, а від самої Мари віяло таким холодом, що по шкірі поповзли холодні мурашки.

— Вони знайшли мене, — сказала вона голосом, який був водночас її і не її. — І відстежать вас через мене. Я маяк. Я завжди була маяком.

— Мара, борись! — я схопила її за руку, намагаючись передати їй свою силу, своє тепло.

На мить це спрацювало. В очах з'явилось щось від колишньої Мари, і вона здавлено схлипнула.

— Ліро, я не можу... Воно сильніше. З кожною секундою сильніше.

Позаду почувся гуркіт — схоже, Охоронці повернулись і, судячи по звуку, лізли в шахту за нами.

— Швидше! — крикнув Арден.

Ми помчали вперед. Шахта розділялася на три напрямки, і Кай без вагань повернув ліворуч. Його внутрішній компас вів нас кудись конкретно, але куди — я не знала.

Мара повернула ліворуч і знову зупинилася. Цього разу різко, і, якби залишилась в нашому коридорі, то остаточно заблокувала б прохід нам.

— Ні, — прошепотіла вона. — НІ!

Вона б'ється сама з собою, зрозуміла я. Справжня Мара намагається не дати системі взяти контроль.

— Мара, ми майже вибралися! — Кай повернувся до нас. — Ще трохи!

Але було пізно. Мара неприродно вигнулась, наче від судом, і коли знову заговорила, її голос був монотонним, позбавленим емоцій:

— Суб'єкти 7-09, 7-19, 089-К. Ви оточені. Опір неефективний. Здайтеся для обробки.

— Мара! — я спробувала дотягнутися до неї, але вона відштовхнула мою руку з несподіваною силою.

А потім сталося найгірше. Мара розвернулася і вдарила кулаком по стінці шахти. Один раз, другий, третій. Метал прогнувся і тріснув. Грюкіт розніся по всій вентиляційній системі, вказуючи Охоронцям наше точне місцезнаходження.

— Вона їх кличе! — Арден схопив мене за плече. — Ми повинні йти!

— Не без неї!

— Ліро, це вже не Мара!

Я подивилася їй в очі, шукаючи хоч проблиск погляду подруги, яку знала. І на мить — всього на мить — побачила. Справжня Мара дивилася на мене з глибини її пустих очей, благаючи, молячи про щось.