Глава 2. Трійця

Ліра

Я прокинулась з відчуттям, ніби хтось обережно, але наполегливо тягне за невидимі нитки всередині моєї грудної клітки. Це не був біль — радше дивна вібрація, яка резонувала з чимось глибоко неправильним у повітрі Сектора-7.

Під час сніданку підсвідомо я прагла опинитись в біополі тих, хто випромінював звичну нормальність.

Охоронниця і наставниця Селена сиділа окремо від інших Охоронців, тому я взяла свій піднос і підсіла до неї, налаштовуючи свою емпатію на заспокійливий лад. "Важкий день?" — запитала, вкладаючи в слова тепло. Спалах здивування від неї був таким щирим, таким справжнім, що я ледве стримала усмішку. "Підлітки не повинні турбуватися про самопочуття Охоронців," — її автоматична відповідь, але голос м'якший, ніж зазвичай. "А люди повинні турбуватися про людей," — я усміхнулася, і відчула, як її емоційні стіни похитнулися, пропускаючи проблиск вдячності. Ми їли в мовчанні, але це була комфортна тиша, і я відчувала від неї полегшення — наче вона втомилася грати роль машини й була вдячна за можливість просто побути з кимось, хто бачив у ній людську душу.

На цьому вона показала, що наша розмова закінчена, і з десертом я вже підсіла до Ардена та Роена.

Але, хоч я і отримала порцію бажаного спокою, після вчорашнього збою все змінилося. Не зовні — стіни такі ж стерильно-білі, монітори знову працюють, розклад незмінний. Але щось у самій текстурі реальності стало... іншим.

Я сіла на ліжку, притискаючи долоні до скронь. Емоції інших мешканців гуртожитку накочувалися на мене хвилями — тривога Мілли з сусідньої кімнати, пригнічений страх Томаса через коридор, і над усім цим — дивна порожнеча там, де мали б бути емоційні відбитки Охоронців.

— Ліро, ти як? — Арден стояв у дверях моєї кімнати, його темне волосся було скуйовджене після сну, але очі — гострі й уважні, як завжди. Мо-Ті висів у нього за плечима, його сенсори слабко мерехтіли синім.

— Відчуваю себе, ніби хтось налаштував мої внутрішні антени на неіснуючу частоту, — я спробувала пожартувати, але усмішка вийшла вимученою. — Ардене, після вчорашнього... ти нічого дивного не помічаєш?

Він зайшов і зачинив за собою двері. Мо-Ті злетів з його плеча і завис між нами, випромінюючи м'яке світло.

— Охоронець Маркус, — тихо сказав Арден. — Вчора під час вечірньої перевірки він... застиг. На півслові. Я думав, що мені здалося, але...

— Але це було занадто дивно, — закінчила я. — Я це теж відчула, бо проходила мимо твоєї кімнати тоді. То було дивно, розумієш? Коли людина зависає, навіть на секунду, її емоційний фон коливається. Збентеження, подив, страх. А від Маркуса... нічого. Абсолютний нуль.

Мо-Ті видав серію тихих сигналів, які Арден автоматично переклав:

— Він думає, що в мережі є аномалії. Пакети даних, які не мають джерела.

Я встала і підійшла до вікна. Як завжди, воно було затемнене — "для захисту від радіації", казали нам. Але чому тоді ми ніколи не бачили навіть проблиску світла?

— Треба знайти Кая, — сказала я.

Арден кивнув. Кай був... особливим. Він прийшов до нашого сектора три тижні тому, і з першого дня я відчувала від нього дивні емоційні імпульси — наче його свідомість одночасно транслювала різні відчуття. І ці постійні головні болі, від яких він морщився, але ніколи не скаржився вголос були вже його візитівкою.

Ми знайшли його в їдальні. Зазвичай обід, сніданок і вечеря були в нас суворо за розкладом. Але між сніданком і обідом можна було підживитись перекусом. Кай ніколи не пропускав перекуси. Охоронниця Селена завжди казала, що йому потрібно більше енергії, ніж іншим.

В їдальні крім нього, знайомої дівчини Мілли та ще одного хлопця не було більше нікого.

Він сидів окремо, як завжди, механічно жуючи стандартну протеїнову кашу з синтетичними вітамінами. Його світле волосся падало на очі, приховуючи вираз обличчя, але я відчувала його біль — пульсуючий, ритмічний, наче закодоване повідомлення.

— Кай, — я сіла навпроти нього, Арден влаштувався поруч. — Як голова?

Він підняв на мене погляд, і на мить мені здалося, що в його сірих очах промайнуло повне нерозуміння. Але це швидко пройшло.

— Гірше, ніж зазвичай, — він відповів тихо. — Після вчорашнього збою... наче хтось намагається передати мені щось, чого я не можу розшифрувати.

— Кай, як ти думаєш, яким було життя до Купола? — раптом запитав Арден.

Кай здригнувся. Його емоційний фон став хаотичним — страх змішувався з розгубленістю та чимось схожим на... ностальгію?

— Фрагменти. Зелене небо... ні, це безглуздя. Небо не може бути зеленим. Може, це через якесь випромінювання? Запах... чогось, чого тут немає. І голоси. Багато голосів, які говорять одночасно.

Селена пройшла повз наш стіл, і я відчула, як моя шкіра вкрилася мурахами. Від неї йшла така емоційна порожнеча, що мені стало зле. До збою я такого не відчувала. Тобто, цей не дар, а прокляття, відчувати те, що зараз переживають інші, було зі мною завжди. Але після збою вранці — відчуття посилились в десятки разів, і це страшенно стомлювало.

Коли вона відповіла на привітання Мілли, її голос звучав ідеально — правильна інтонація, гучність, правильні слова. Все звично і стандартно, як і належить людині її віку та рангу. Але відчуття, що щось не так, все-одно вгвинчувалось в голову, як гвинт.

— Пішли звідси, — прошепотіла я.

Ми вийшли з їдальні і попрямували коридорами до східного крила. Там, за складом старого обладнання, була вентиляційна решітка, про яку знали тільки ми. Арден відкрутив болти мініатюрним мультитулом з яким, мабуть, й спати лягав, і ми пролізли всередину.

Вентиляційна шахта була нашим таємним місцем вже місяць. Простір завширшки футів вісім і заввишки достатньо, щоб сидіти випрямившись. Але не це робило його особливим.

Стіни були вкриті написами.

Імена. Сотні імен, викарбуваних у металі різними почерками, різними інструментами, але з однаковою відчайдушною потребою залишити слід.