Глава 1. Збій

Арден

Звук був неправильним.

Я лежав у ліжку з заплющеними очима, намагаючись зрозуміти, що саме мене розбудило. Не сигнал підйому — той завжди м'який, поступовий, ніби хтось повільно відкриває двері в день. Це ж було щось інше. Високочастотне. Переривчасте. Таке, що залазило під шкіру й змушувало серце битися швидше.

Мо-Ті, наче маленький пропелер, махав крилами десь над моєю головою. Я відкрив очі й побачив його маленьку тінь, що металась під стелею кімнати, розмахуючи крилами набагато хаотичніше, ніж зазвичай. Його сенсори світилися не стабільним синім, а тривожним помаранчевим, блимаючи в темряві.

— Гей, — пробурмотів я хрипко, піднімаючись на ліктях. — Мо, що не так?

Він знову пискнув, видаючи той самий новий в його арсеналі високий звук, що розбудив мене — і спікірував вниз, ледь не врізавшись мені в обличчя, перш ніж різко розвернутися й метнутися до вікна. Його рухи були занадто різкими, неконтрольованими. Ніби хтось порушив калібрування.

Я спустив ноги з ліжка, відчуваючи холод підлоги через тонкі шкарпетки. Кімната була такою ж, як завжди — девять на тринадцать футів, акуратно прибрана, без зайвих речей. Моя полиця з електронними книжками, що ми отримували раз на місяць, стілець біля столу, шафа, дзеркало. Все на своїх місцях.

Крім настінного монітора.

Власне, він теж був на своєму місці, але мерехтів.

Я завмер, дивлячись на екран. Зазвичай о шостій тридцять він вмикався сам, показуючи розкладом дня: підйом, сніданок, заняття з теорії відновлення, фізична підготовка, обід, практикум з виживання, час особистого розвитку, вечеря, вільна година, відбій. Сім днів на тиждень, п'ятдесят два тижні на рік. Чіткість. Передбачуваність. Безпека.

Але зараз екран просто мерехтів — білі та сірі смуги пробігали згори донизу, іноді формуючи уривки літер, що розпадалися раніше, ніж я встигав їх прочитати. Десь у глибині стін гудів слабкий електричний шум.

Я підійшов ближче, простягнув руку й торкнувся екрана. Він був теплим. Надто теплим.

— Системний збій, — пробурмотів, більше для себе, ніж для Мо-Ті.

Перший за чотирнадцять років мого життя тут.

14 довгих років все тут було абсолютно однаково. Ми, як і діти з інших секторів, жили в передчутті випуску, або ініціалізації, після якої мали стати не жовторотими малими, а повноцінними членами нового суспільства, навченими, повноправними.

Мо знову пролетів повз мене, і я зловив його на льоту. Він була розміром із мою долоню — кажаноподібна іграшка, яку я знайшов два роки тому у відходах технічного відсіку. Колись це був прибиральний дрон серії МО-Т-47, але до того, як потрапити до мене, хтось видалив половину його первинного програмування. Я просто завершив роботу — додав автономність, емоційне реагування, трохи власної волі. Охоронці звалилися б від жаху, якби дізналися. "Несанкціоноване втручання в робототехніку" — одне з тих правил, які не порушують.

Я порушив. А Мо-Ті виявився значно розумнішим, ніж я думав, і під час відео-моніторингу кімнати або монотонно прибирав, або застигав в кутку, вимкнувшись. Ще він вмів фіксувати на відео короткотривалі моменти і спілкуватись зі мною особливою, створеною нами мовою. Але про це, звісно, охоронцям теж було знати не варто.

— Заспокойся, — прошепотів я, погладжуючи його металеве тіло. Під пальцями відчувалася легка вібрація. — Все гаразд.

Мо нахилив голову, його оптика спалахнула і поступово перейшла від помаранчевого до жовтого, потім до зеленого. Він тихенько запищав — вже спокійніше — і вибрався з моїх рук, сівши на плече.

Я повернувся до вікна.

Воно було затемненим, як завжди. Товстий шар поляризованого скла, крізь який не проникало нічого, крім блідого, розсіяного світла. Я підійшов ближче й притулився лобом до холодної поверхні, намагаючись розгледіти хоч щось. Форми. Тіні. Натяк на світ за межами.

Нічого.

Тільки сіре світіння, яке могло бути світанком. Або заходом. Або просто штучним освітленням зовнішнього периметра.

Я ніколи не бачив справжнього неба.

Жодний з нас його не бачив, ми тільки чули про нього на заняттях, читали та бачили відеоролики. Наші охоронці і наставники на заняттях розповідали про вірус. Але він знищив людство, а не планету. То куди тоді поділось небо? Чому ми його не бачимо?

Чому ця думка прийшла саме зараз — я не знав. 14 років я ходив мимо цього “вікна” і жодного разу не думав, чому воно затемнене.

Я притисся обличчям до вікна, наче так вдасться побачити більше! Звісно, я нічого не побачив. Як вчора, позавчора. Як — завжди.

За хвилину — підйом. Я з неохотою відсунувся від вікна. Та в ту ж мить Мо-Ті знову видав вій противний писк і ледь не влетів механічним тільцем в матове скло. За ним просковзнула тінь.

Чорт, я точно бачив її!

За спиною почулося тихе клацання — двері відчинялись, і я миттю відлетів від вікна, помітивши, як Мо-Ті приземляється на полицю і застигає там.

В коридорі пролунав знайомий голос прогулянкового асистента: "Підйом. Час сніданку через тридцять хвилин. Гарного дня, мешканці Сектору-7."

Значить, збій був локальним. Тільки мій монітор, або максимум, може, ще кілька інших.

Я одягнувся швидко — сірі штани, біла футболка, темно-синій светр з емблемою Сектору на рукаві. Униформа, однакова для всіх п'ятдесяти підлітків на цьому поверсі. Під час одягання Мо сидів на шафі й спостерігав за мною, час від часу почісуючи свою металеву мордочку маленькою лапкою.

— Сиди тут, — сказав я, коли виходив. Він підтис вуха й затих.

***

Коридор був уже заповнений. Одні за одними відчинялись двері, і жителі сектору виходили зі своїх кімнат — хлопці та дівчата, усі приблизно мого віку, хтось трохи молодший, хтось старший. Знайомі обличчя. Ліна з кімнати 7-14, яка завжди усміхалася надто яскраво. Роен із 7-23, що ніколи не дивився нікому в очі. Кейра, Таш, Джекс, Міра.

Ми всі знали один одного. Жили разом останніх п'ять, десять, а дехто – і всі чотирнадцять років.