XV. Синхрон (деконект)

Польоти ставали дедалі довшими й виснажливішими для Остіна, і з кожним разом виходити з них було складніше. Він настільки глибоко занурився в синхронізацію зі своїм аватаром, що іноді плутав реальність із віртуальним світом і навіть сприймав Міру за Марту — дівчину зі світу аватара. Йосипович майже перестав з’являтися у новій лабораторії, пояснюючи це тим, що ситуація стала надто небезпечною. Він не раз згадував про можливе стеження, постійно підганяючи команду та наполягаючи на пришвидшенні роботи. Проте з аватаром було важко працювати — він пручався, і це уповільнювало створення фрактальної машини, яка мала стати ключем до завершення проєкту.

Міра останні дні майже не спала. Вдень вона спостерігала за Остіном під час його польотів, а вночі допрацьовувала код, намагаючись усунути перешкоди у програмі синхронізації. А після тривалих занурень хлопця почали мучити жахи — серед ночі він здригався, кричав і прокидався у холодному поту, часто збентежений видіннями, що з'являлись в його розумі.

Однієї ночі він знову вирвався зі сну, різко сівши на ліжку, очі наповнені страхом. Міра, теж виснажена, одразу піднялася, щоб заспокоїти його, хоча і ледь трималася на ногах від утоми.

— Уявляєш, — вимовив він, ще задихаючись від хвилювання, — у нього теж батьків було вбито... Саме через це він потрапив у психіатричну лікарню... — Його голос тремтів, переплітаючи реальність і сон у страшному калейдоскопі.

Міра, намагаючись зберігати спокій, поклала руку йому на плече.

— Остіне, це лише побічний ефект польотів, це просто наслідок твоєї роботи. Це не справжнє, лише сни, — заспокоювала вона, хоча й сама відчувала занепокоєння.

— Але ж у мене теж загинули батьки, Міро, — продовжував він, стискаючи пальці, наче намагаючись утримати залишки свідомості. — Так, це не була ракета, але майже так само — вони згоріли… І це все занадто схоже.

— Послухай, тобі треба трохи відпочити. І мені теж, — видихнула Міра. — Завтра черговий політ, ми вже виходимо на фінальні синхрони. Візьми себе в руки. Ось, випий чай, він заспокоїть тебе.

— Міра, пробач, що буджу тебе. Мені просто стає страшно засинати. Кожної ночі щось таке, що не можна бачити, воно надто реалістичне... Наче я досі там, у тій реальності.

Міра зітхнула, розуміючи, що й сама не в змозі його повністю заспокоїти. Вона ледь трималася на ногах від втоми, але знала, що мусить залишатися поруч.

— Остіне, милий, будь ласка, постарайся взяти себе в руки. Я теж на межі.

— Добре, візьму себе в руки... Лягай спати, я трохи заспокоюсь і теж приляжу, — сказав він, трохи оговтуючись.

Це була вже сьома ніч поспіль, коли Остін прокидався від кошмарів. Напруження наростало щодня. Вони відчували себе ніби у пастці, ніби за ними справді стежать, ніби кожен крок може бути помічений. Полювання за аватаром і відчуття постійної загрози висіли над ними, наче тінь, наповнюючи кожен момент очікуванням небезпеки.

У тьмяному світлі лабораторії мерехтіли монітори, відбиваючи на стінах холодні сині відблиски. Міра ще довго не могла заснути, слухаючи рівне дихання Остіна, який, нарешті, поринув у неспокійний сон.

***

— Ну що, винахіднику, чим мене порадуєш? — запитав Леон, спершу з легким натяком на жарт, але в голосі вже чітко звучала нетерпеливість. Він сидів у темному кабінеті, зі світлом екрана, яке відбивалося на його обличчі, контуруючи кожну складку, кожен погляд.

— Третій біоваріант тримається вже тиждень, — доповів Йосипович, голос його залишався рівним, але Леон міг почути приховану напругу в кожному слові. — Якщо він витримає випробування, то буду монтувати в прототип.

— Скільки ще потрібно для експериментальних навантажень? — Леон вже не приховував свого нетерпіння, голос звучав різко, навіть злісно.

— Думаю, тиждень, а потім тестування у прототипі зо два.

— Ти перевіряєш мене на терпіння? Може, ти відволікаєшся на інші проєкти, як завжди? Що там з тим, на що ти так довго мовчиш, а винахідник? Чи не намагаєшся замаскувати якусь новинку? — Леон майже перебивав, розпитуючи, відчуваючи, що в цей момент Йосипович має щось важливе, але не хоче відкривати.

— Нічим іншим не займаюсь, тільки це, весь в очах погруз.

— Ти завжди щось недоговорюєш, а потім радуєш мене новинками. Може і цього разу ти щось винайшов, а не хочеш розповідати? — Леон посміхнувся, натякаючи на свою підозру.

— Ну ви ж знаєте, що під час певних випробувань завжди можуть виникнути непередбачувані моменти, — відповів Йосипович, його тон став значно більш обережним.

— Ой, винахіднику, ти просто чаклун, — пирхнув Леон. — Гаразд, місяць. Як ти думаєш, буде досить часу, щоб презентувати нового біоандроїда?

— Я не можу стверджувати точно, але це стане відомо, коли нова модель ока приживеться в прототипі, тоді можна буде говорити про презентацію.

— Гаразд, хитрун, не підведи! Я на тебе розраховую!

— Зрозумів, пане Леон.

— Чекаю. До зустрічі, винахіднику! — Леон злегка натиснув на кнопку, і зв’язок обірвався. Він відкинувся на спинку крісла, знову сповнений роздумів, але погляд його залишався пильним.

Після вимкнення зв'язку Леон підвів очі і поглянув на Брейкіна, який сидів у кутку, як завжди, мовчазний, але насторожений.

— Що скажеш? — Леон прошепотів, його голос став глухим, а погляд — проникливим.

— Він останні два тижні не покидав лабораторію, — тихо відзвітував Брейкін, його голос був спокійним, але Леон відчував під ним невидиму напругу. — І по даних спостереження, він дійсно займається очима. На зв’язок по зашифрованому каналу виходив два рази. Він або знає, або здогадується, що ми за ним стежимо.

— А в приміщення вдалося встановити жучки або якісь прослуховки? — Леон нахмурився, його тон став різким.

— Ми спробували все, але на другому контурі все глохне. Ми думаємо, що варто здійснити спробу у вигляді пограбування, чи щось подібне, але ми не впевнені до кінця щодо системи безпеки. Андроїдів туди не запустиш, а людей… їх мало, та й дуже дорого просити за таку небезпечну дію.