XIV. Адаптація (інсталяція)

На новому місці Остін і Міра швидко освоїлися — лабораторія була повним аналогом попередньої, з усіма знайомими інтерфейсами, базами даних і навіть дрібними нюансами облаштування. Проте їм ще належало розв'язувати ключову задачу: створити легенду для аватара Остіна, яка б узгоджувалась з тією реальністю, де він перебуває. Якщо цього не зробити, його власні спогади почнуть витісняти свідомість і адаптувати аватар для створення фрактальних воріт стане майже неможливо.

"Йому потрібні нові спогади, нові емоційні зв'язки," — розмірковував Остін. Його план полягав у завантаженні комплексного коду в штучний інтелект, що зміг би підтримувати стабільність свідомості аватара. Для цього він створив аватару особисту легенду: програміст, ровесник Остіна, закоханий у дівчину, яка в його житті відіграє важливу роль. Це додавало емоційної глибини, що мало спростити процес адаптації. А те, що він знаходився в божевільні, давало додатковий рівень безпеки: будь-які незвичайні прояви аватара вважатимуться симптомами, що не викликатимуть особливих підозр у персоналу.

Проте залишалась серйозна проблема: як надавати аватару підказки та інструкції, не створюючи небезпечних відхилень?

Між Остіном і Мірою спалахнула суперечка.

— Ти не розумієш, це неможливо транслювати без фрактальних воріт! — емоційно жестикулюючи, вигукнув Остін.

— Заспокойся. Ми зможемо створити локальне накладання — воно показуватиме підказки лише тоді, коли буде необхідно, — вперто наполягала Міра, явно не збираючись здаватися.

— Накладання? Подумай! Ми ледве утримуємо зв’язок для стабільного польоту, а ти хочеш додати ще одну точку синхронізації. Аватар помітить! — Остін стиснув кулаки. — Він уже підозрює щось, а тут ми йому ще й код локації навішуємо. Це додатковий обсяг роботи, а часу у нас немає, бо Леон уже нас відстежує. Чи ти вже забула, що сталося зі смітником, коли він випадково перейшов межу? — Остін кинув на Міру важкий погляд.

— Ми все виправили! І, до речі, це була твоя ідея зациклити ту візію! — відрізала Міра, стиснувши руки.

— Це був експеримент, і я не думав, що аватар буде такий кмітливий, — огризнувся Остін.

— Божевільні всі кмітливі! І, досить вже називати його аватаром. Він має ім'я, Остіне! — Міра глянула йому просто у вічі.

Остін сердито видихнув, але промовчав. У цей момент до їхньої суперечки втрутився Потап Йосипович, який уважно спостерігав за ними, заглибившись у свої думки.

— Кота треба! — несподівано і ледь чутно промовив він, майже до себе.

Остін, зупинившись, поглянув на Йосиповича з нерозумінням.

— Кота? Ви про що? — запитав він, все ще розгублено.

— Мій старий проєкт, над яким я працював задовго до Леона, — пояснив Потап. — Біоандроїди домашніх тварин. Свого часу це був прибутковий бізнес. І серед них була модель, на ім'я КАТЕ — кіт, створений як ідеальний компаньйон. Якщо завантажити до нього фрактальну голограму, він стане ідеальним транслятором для аватара. Більше не доведеться програмувати додаткові локації: кіт зможе виконувати роль посередника між Остіном і аватаром.

— Кіт, як транслюючий шолом… — підхопила ідею Міра. Її очі загорілися ентузіазмом.

— Цікаво… А можна глянути на код? — запитав Остін, помітно зацікавившись.

— Звичайно, він у мене на одному з носіїв. Здається, ось він — КАТЕ-13. Остання, найдосконаліша модель, — промовив Йосипович, перебираючи носії, схожі на медитативні чотки. Він простягнув Остіну картку з кодом. — Тут все необхідне для друку і завантаження програми. Ви здивуєтесь, на що здатна ця модель.

— Дякую, шефе, — Остін обережно прийняв картку.

Міра тим часом посміхаючись, мовчки спостерігала, як Остін захоплено розглядає код. Їй подобався цей азарт, який з’являвся в його очах при кожному новому відкритті. Здавалось, вони знову готові до роботи і ця маленька капсула — лабораторія в глибині підземного світу — стане їхньою тимчасовою, але надійною базою.

— Коли закінчите з КАТЕ, перевіримо, як він функціонує у польових умовах, — додав Йосипович, підморгнувши і розгорнув креслення, які розстелив на столі. — Маємо дещо випробувати, перш ніж почнемо новий етап.

Остін кивнув і вони, закипівши в роботі, знову поринули у проєкт, відновлюючи віру у свою справу і готуючись до нових викликів.

***

Він піднімався сходами, перебираючи спогади про недавню зустріч, яка його виснажила. Хоча ця подія принесла йому фінансову стабільність, втома від неї була майже фізичною. В останні тижні його все частіше непокоїло відчуття, ніби хтось нишпорить у нього в голові — як землекоп, який риє траншеї, вкладає в них щось невідоме, а потім ретельно закопує назад. Таке відчуття він уперше відчув ще в лікарні, після тієї жахливої трагедії з батьками. І ось зараз, наче той же невидимий землекоп, хилитаючись на своїй лопаті, постійно нашіптував одну і ту ж фразу: «Заведи кота. Він допоможе тобі впоратись зі стресом». Думка про кота здавалася абсурдною… але чомусь вона все одно не покидала його розуму.

— Я втомився. Це все — безнадійна затія, — сказав Остін, знімаючи шолом віртуальної реальності, щойно завершивши чергову сесію з аватаром. — Відчуття таке, що я з ним постійно борюся. Це не політ, а нескінченний трудовий день.

Міра уважно стежила за візуалізацією на екрані та помітила щось цікаве.

— Не ний, він упустив КАТЕ-13, — спокійно повідомила вона, спостерігаючи за тим, як віртуальний кіт починав діяти.

— О, хвала святим кіберпанкам! — видихнув Остін.

— Ось бачиш, мій пухнастий друг упорався! — Міра посміхнулась. — Ще один буркотун упустив у своє життя «голограму кота». Ви з аватаром схожі, наче брати, тільки живете в різних просторових відліках.

— Чому це? — Остін підняв брову.

— Тому, що і ти, і Орест наче від одної хромосоми: постійно скаржитесь, але при цьому беретеся за роботу з пристрастю.

— Ех, дівчино, це ми, чоловіки, такі! Любимо побурчати, особливо коли поруч є хтось, хто нас вислухає. — Несподівано в розмову втрутився Потап Йосипович, шеф лабораторії, з характерним добродушним підморгуванням. — Ну, що тут у вас?