XIII. Політ (інсталяція)

Потап повертався до своєї капсули, досі не вірячи в те, що сталося. Сигнал виклику лунав безперервно від Міри, неначе електричний струм, що пробігав крізь його тіло.

— Слухаю! — понуро відповів він, намагаючись приглушити відчуття тривоги.

— Він живий! Не переймайся! Я це передбачила! — знову почувся збуджений голос Йосиповича, який змусив Потапа підняти брови в здивуванні.

— Де він? — запитав він, намагаючись приховати нетерпіння.

— На базі. — Відповідь була короткою, але містила у собі надію.

— Я зараз буду! — вигукнув Потап, вимкнувши зв'язок, відчуваючи, як адреналін заповнює його тіло. — Прискоритися до бази! — наказав аєромобілю, його серце застукотіло сильніше від усвідомлення, що всі зусилля не були марними.

У залі Остін сидів за столом, потопаючи у свіжонадрукованому печиві, яке пахло теплом і затишком, під запашний трав’яний чай. Він навіть не звернув уваги на прибуття Йосиповича. Міра, метушачись біля об’ємного комп’ютера з безліччю кнопок і екранів, намагалась зосередитися на своєму завданні, коли до сфери ввірвався Йосипович. Його вигляд був таким, наче його пошматували зсередини: рука обвисала, а на обличчі відбивалася тривога.

Він кинувся до Остіна і так міцно обійняв його, що той почав кректати.

— Потапе! Не треба мене так сильно любити, бо задушиш! — вигукнув юнак, вражений емоціями старого, відчуваючи, як його дихання стає важким.

— Як ти його спасла? Розповідай негайно! — з надією запитав Йосипович, його очі горіли інтересом.

Міра не квапилася і переключилася на об’ємний запис останньої розмови між нею та парубком. Шеф уважно дивився, розпливаючись у посмішці, поки в його голові вирував вир думок.

— От ви, чортенята, то ви це передбачали. Ти використала дрони? От ти розумниця! — нахвалював її він, намагаючись приховати радість.

— Потапе, є підозра, що Леон знає про наші експерименти, — раптово перебила ейфорію старого Міра, і в її голосі з’явилася нотка серйозності. — Нам негайно треба почати впроваджувати інтеграцію Остіна, поки він не добрався до наших відкриттів.

— Але в нас ще не все готове, — зітхаючи відповів Йосипович, його очі були наповнені занепокоєнням.

— Йосипович, я тут дещо спостерігав за вашими експериментами і запримітив одну цікаву деталь, — сказав Остін, напружуючи думки.

— Що саме ти помітив, Остіне? Кажи негайно, синку! — квапив його Йосипович, відчуваючи, що справа набуває серйозного повороту.

— Побудова фрактального інтелекту має тенденцію самовдосконалюватись на п’ятдесят шість відсотків швидше, ніж звичайний штучний інтелект. І це лише через ці блоки обмежень, — вказав він на об’ємне зображення, демонструючи різні частини структури, які займали більшу частину екрана. — Міра зі мною згодна. Ми без вас не чіпали ці частини. Якщо ви згодитесь зняти обмеження, то можемо спостерігати зміни вдвічі швидше.

— Ти хочеш сказати, що фрактальність зможе швидше налаштуватися без цих обмежень? — Перепитав Потап, його інтерес зростав.

— Звісно! — майже в один голос відповіли молоді вчені, їхні очі сяяли від впевненості.

— А наслідки? — не здавався Потап, намагаючись з’ясувати всі ризики.

— Вірогідність похибки менше ніж сім відсотків, при нормі п’ятнадцять, — вказуючи на розрахунки, повідомила Міра, її голос був твердим і впевненим.

— Так, треба щось тяпнути, бо моє здоров’я такої навали новин не витримає, — пробурчав Потап, відчуваючи, як тиск на його плечах зростає.

— Попийте ось цей чайок! — змовницьки підморгнувши Мирі, протягнув чашку Остін.

— Що це? — запитав Потап, підозріло поглядаючи на напій.

— Пийте! — наполегливо відповіла дівчина. — Це якраз те, що ви хотіли.

Потап залпом випив напій, махнувши рукою, скривився, наче проковтнув щось гірке.

— Тоді почнемо! — видихаючи, ледве промовив Йосипович, налаштовуючи себе на роботу.

Молоді вчені почали активно запускати те, над чим працювали останніми тижнями, їхні рухи були швидкими і злагодженими. Шеф плеснув ще трав'яній заварки і швидко перехилив чашку, відчуваючи, як енергія прокидається в ньому. Потім понюхав те, що залишилося в заварнику, і посміхнувся, відчуваючи аромат трав, які ніби наділяли його силою.

Він спостерігав, як вправно працюють молоді люди разом. І помітив, що між ними існує не просто професійна спрацьованість, а щось більше, ніж стосунки колег. Вони були сплутані в одній меті, їхня спільна пристрасть до науки об’єднувала їх, а розуміння один одного з’являлося без слів. Йосипович зрозумів, що ця команда могла досягти неймовірного, і що, попри всі труднощі, їхній шлях тільки починається.

***

Як і передбачалося, фрактальний інтелект, позбавлений обмежуючих блоків, збільшив свою потужність удвічі, неначе потужний двигун, що отримав нове пальне. До того, він досяг певних показників, які дали змогу почати довгоочікуваний “політ у паралельну реальність”. Структура побудови інтелекту була спроєктована саме під ці параметри, на які розраховували ще на етапі концептуалізації.

Після обговорення та детальних розрахунків команда вирішила, зі згоди Йосиповича, провести перше випробування. Фрактальний інтелект зумів знайти аналогічне тіло в іншій реальності, яке відповідало всім критеріям Остіна. Тож “політ”, як вони його охрестили, мав бути успішним, і команда знала точку приземлення, немов мали в руках навігаційні координати.

— То що, почнемо? — потираючи руки, вигукнув Йосипович, його голос наповнювався енергією. — Синку, ти готовий?

— Так! Готовий! — бадьоро відповів Остін, лежачи в кріслі, його серце стукало, а в очах читалося хвилювання і азарт.

— Міра, одягай шолом, і полетіли! — дав команду шеф, відчуваючи, як адреналін наповнює кімнату.

— Нічого не бійся, все під контролем, — прошепотіла Міра, обережно надягаючи шолом на голову Остіна, її руки ніжно торкалися його, ніби намагалися передати йому свою впевненість. — Я тебе виведу з польоту, якщо щось піде не так.