XI. Орбіта (інсталяція)

Приміщення було безмежним, в усякому разі так здавалось. За формою простір мав коло. По середині стояв великий саркофаг у вигляді овалу, частково занурений у підлогу, яка була з мілкої наче сітки. Ставати на неї було ніяково, бо здавалось наче вона дуже крихка та через неї видно нескінченну пустоту провалля.

— Та не бійся ходи сміливіше! Вона міцна, бо зроблена з біоволокна. Її, щоб зломити, то треба бомбу кинути і то лише погне. — сміючись та підбадьорюючи вимовив Йосипович.

Остін спочатку обережно, а потім сміливіше почав ступати по підлозі. Вона не прогиналась і не вібрувала під ним, на дотик дійсно була міцна.

— Не дивись у низ скрізь сітку. Так скоріше звикнеш. - випереджаючи хлопця, швидкою ходою направився до саркофага, тепер вже шеф Остіна.

Остін прискорився за шефом та зайшов за ним у двері схожі на корабельний люк. 

— Привіт банда! — голосно вітався Потап Йосипович.

На зустріч вийшли три дівчини та два молодих чоловіки. Остін не повірив своїм очам. То були його друзі Майк та Луїс. За Майком стояла Міра, яку він бачив не раз з приятелем. 

— Знайомтесь, якщо не знайомі, бо це якраз та банда з якою ти будеш працювати. Ей банда! Це Остін! — голосно представив хлопця шеф. 

— Привіт Остін! - майже одночасно вигукнули всі разом.

— Привіт! — розгублено вимовив новобранець. 

— Ну цих бандитів ти знаєш?! Чи нагадати? — радіючи від того як затушувався новачок, промовив Йосипович.

— Та ні цих розбишак я знаю! — щасливо та щиро посміхнувся Остін тому, що він буде з друзями разом працювати. 

— Тоді хто кого не знає самі познайомтесь. — відступаючи від хлопця, щоб дати можливість ближче вітатись всім.

— Ну привіт розбишако! От ти і з нами. Це ми з Майком тебе засватали, гукнув наче грім Луїс. — плескаючи по плечу та тиснувши руку міцним чоловічим рукостисканням.

— Привіт дивак! — слідом повторив ритуал Майк.

— Хай! Гарненький! — привіталась слідом за друзями Міра. — Це Роллі, а це Луїза, — представила двох дівчат дівчина. Ти їх не переплутаєш — чорненька то Луїза, а білявка то Роллі! 

— Дуже приємно! Остін!

— То ти соромʼязливий такий! - Промовила з щирою усмішкою чорненька. — Як почервонів та зашарівся!

— Та не засмучуй хлопця Лу! До нього такої уваги від дівчат напевно давно ніхто не приділяв. — Зупинила подругу білявка.

— Вам напевно видніше! — відчув спостережливий і цікавий погляд дівчат, Остіну здалось що він ще більше почервонів.

  — Ну вистачить акули хлопця пресувати очима! Потім його з'їсте, — прийшов на допомогу Потап. 

— Дякую! - пошепки промовив хлопчина.

— Отже, людожери ваша задача як найкоротший термін ввести в курс справ вашої банди, цього юнака. Показати, навчити, долучити до програми і взагалі вимуштрувати, щоб він був таким же зубатим як і ви. 

— Йосипович, не хвилюйтесь! Буде він вже через місяць таким як треба, — втрутився Луїс в настанову шефа. 

— Трясця його матері! Не дав проповідь виказати.

— Та йдіть вже по своїм справам пастор, ну дійсно все буде гаразд! Буде цілий,  не з'їмо! Нахиливши голову на бік до сивого. 

— То мені, як кажуть, кобила з воза, а бабі все легше! — сміючись, вигукнув чоловік, прямуючи до виходу.

— Ви так завжди з ним розмовляєте? — запитав Остін, коли Йосипович вийшов за двері.

— Ти ще не в курсі, як ми взагалі спілкуємось! Це лише при тобі він трохи стримувався. Буває, такий цирк влаштує, що ми животи рвемо. Скоро зрозумієш. То не шеф, а скоріше батько нам, — відповіла Луїза.

— Про такого начальника тільки мріяти можна. А в нас, дивись, мрія здійснилася. Він дуже гарна та добра людина, — додала вона.
Як усі втихомирились і повернулися до своїх справ, до Остіна підійшла Міра.

— Ходім, я проведу тебе на інструктаж і все покажу.

— А я думав…

— Ні, не думай. Мені це доручив Йосипович, — безапеляційно перервала дівчина.

Вони вийшли з овальної зали, і коли люк закрився, Міра взяла Остіна під руку та повела до капсули. Капсула левітувала в повітрі, пристикована до платформи. Остін трохи здивувався, бо не так уявляв початок співпраці. Він обернувся до саркофага, наче чогось чекав.

— Я тобі зараз все розповім, ходімо. Ти маєш знати дещо важливе.

— Якщо чесно, я зрадів, що тут працюють мої друзі. Я думав, що Майк або Луїс будуть моїми кураторами, — все ще не вірячи, що дівчина інструктуватиме його.

— Коли все дізнаєшся, то зрозумієш, чому це не повинно бути так, — вже трохи сердито відповіла Міра.

— Гаразд, розповідай.

— Марш у капсулу і швидко!

Дівчина майже силоміць потягла Остіна до капсули. Він піддався їй, і вони зайшли всередину. Двері автоматично зачинилися, і капсула рушила. Через ілюмінатори не було видно, рухається вона чи ні, але відчувалася плавна інерція. У продовгуватій капсулі по кінцях знаходилися отвори з автоматичними дверима. Міра запропонувала сісти в крісла та пристебнутися. Остін слухняно виконав вказівку.

— До стрибка залишилось 15 секунд. Будь ласка, пристебніть ремені безпеки. Починаю відлік: вісім, сім… один, пуск! — промовив просторовий голос.
В очах потемніло, і здавалося, Остін втрачає свідомість. Його вдавило в крісло, а потім рвонуло вперед так, що ще трохи — і голова відірветься. Ремені міцно тримали тіло в кріслі, яке обійняло форму хлопця.

***

В очах посвітліло не одразу, але стало легше. Міра стояла і дивилася в ілюмінатор, чекаючи, коли Остін прийде до тями.

— Ти звикнеш з часом. Ми переміщувалися не з таким навантаженням, як космонавти — всього два джі.

— А де ми зараз?

— На орбіті. Стикуємося до орбітальної станції.

— Ого! Сьогодні пив пиво в барі, а тепер вже в космосі.

— Тоді зрозуміло, чому тебе від такого легкого навантаження виключило. Між іншим, ми не в космосі, а в стратосфері.

— І що ми тут забули?