X. Початок (інсталяція)

— Пінту пива, будь ласка, — звернувся Остін до андроїдки-офіціантки, яка виглядала як віддалений образ жіночої статі.

— З вас вісімнадцять монет. Оплата наперед, — відгукнулась електронна “залізяка”.

— Це з яких пір таке нахабне подорожчання? Вчора було лише шістнадцять! — обурився Остін, неохоче прикладаючи руку до сканера застарілої, потертої офіціантки.

— Інфляція не дозволяє тримати ціни стабільними, — вибачливо, але без емоцій, промовив динамік офіціантки. — Може, ще щось бажаєте? Є свіжонадруковані чипси, ковбаски зі смаком свинини, бублики з натуральною сіллю?

— Дякую, тільки пиво, — різко відрізав Остін, зупинивши її маркетингові зусилля.

— Зачекайте одну хвилину, — повідомила офіціантка на колесах і покотилася до бару.

“Таких вже не роблять, — подумав Остін, дивлячись їй услід. — Власник, певно, витяг цей артефакт ще з 21 століття. Зараз усе — біоандроїди, їх і від людини не відрізниш, доки не побачиш фіолетову, люмінесцентну кров. Побачать таку кров на одязі — штраф одразу, тисяча монет, і навіть не питай, просто знімуть з чіпа і все.

У мене ж залишилось усього 106 монет. Як далі вижити — навіть не уявляю. Якщо цей замовник зіскочить, то з такими цінами я швидко залізу у мінус. Упасти в мінус без кредиту довіри — майже те ж, що потрапити в рабство. Якщо набіжить мінус сто монет — загребуть на примусову роботу, і працюватиму, доки не відіб’ю все до копійки й навіть у плюс. Оце часи. Ще пʼять років тому я процвітав, а тепер таке зубожіння, що хоч здохни. Та спробуй тільки — повернуть до життя і ще змусиш платити за біозапчастини, а то і ціле нове тіло. Кляті корпорації з їхніми біоандроїдними технологіями запровадили таку пастку, що ти вже ані жити, ані померти не можеш. Живи і потерпай, або іди в рабство до корпорацій — там тебе нагодують рівно настільки, щоб не здох”.

Остін поринув у думки й не помітив, як поруч підсів чоловік похилого віку.

— Зніми заставку з вікна! — скомандував чоловік офіціантці. — Пінту пива, і це все! — віддав він наказ, а тоді обернувся до Остіна. — Потап Йосипович, можна просто Потап або Йосипович, як тобі зручніше. Ти Остін, так?

— Так, я Остін, — відповів молодик, і, кинувши погляд у бік вікна, зиркнув на співрозмовника. — Навіщо ви зняли заставку? На те, що там, і дивитись гидко.

— Це й буде предметом нашої розмови. І моєю пропозицією щодо роботи, — сказав Йосипович.

— І що тут цікавого в цих брудних вулицях із вічною темрявою? — запитав Остін, сьорбнувши пива.

— Бачу, ти ще не дійшов віку, коли починаєш усвідомлювати, що ж насправді відбулося за останні пʼять років. Та нічого, трохи згодом розповім. А тепер до справи. Тисяча на тиждень, житло і їжа — ось моя пропозиція.

— Що робити треба? Сподіваюсь, нікого вбивати? — спробував пожартувати Остін.

— Ні, ні! Живих не чіпай, нехай собі живуть! Ти ж програміст? Оце й робитимеш, — сказав Потап, ледь усміхнувшись.

— Ви на представника корпорації не схожі. Тоді хто ви? — насторожено запитав Остін.

— Дізнаєшся все згодом, — відповів чоловік, продовжуючи усміхатися. — Не переймайся, нічого страшного робити не доведеться.

— Мені вже й боятись нічого, бо це життя й так нагадує нескінченну маячню, — з іронією відповів Остін, зиркнувши на темряву за вікном.

— То ти згоден? — перепитав Потап, не відводячи погляду від Остіна.

— Звісно, згоден! Де я ще знайду такий заробіток із такими умовами, — відповів Остін, зітхаючи, ніби скинувши із себе тягар.

— Не зітхай так тяжко, синку, — промовив Потап, дивлячись крізь вітрину на вулицю, де ледь мерехтіли лампи у вечірньому тумані. — Якщо ми зробимо те, що треба, все це скоро залишиться позаду.

Вони допили пиво, мовчки зітхаючи, ніби перед початком чогось великого і невідомого. Потім обидва підвелися та рушили до аеромобіля, припаркованого неподалік. Колись Остін теж володів такою красунею, але втратив її, розплачуючись за шматок хліба в ці темні часи.

Підійшовши до пузатого аеро-авто, вони зайняли місця на м’якому дивані в салоні. Остін відчув ностальгію — цей автомобіль був схожий на його старого залізного друга, якого він так і не зміг забути. Йосипович нахилився до панелі і дав команду:

— Додому!

Аеромобіль безшумно перейшов в режим автопілота, плавно піднімаючись у повітря, і сканери почали відстежувати вільні лінії серед хмарочосів. Авто рухалося вище, залишаючи внизу густу темряву міста, де вогні пробивалися лише крізь шари пилу та смогу.

Остін розслабився, відчуваючи, як щось змінилося всередині. Йому здавалося, що в салоні цього аеромобіля було більше спокою, ніж у всьому місті внизу, ніби лише тут він міг дозволити собі трохи надії на краще завтра.

***

Ці відчуття завжди були і залишаються незвичними. Легке запаморочення, коли летиш над землею, і трепет від висоти — особливо, коли ти зовсім не контролюєш цей політ, а мусиш довіритися автопілоту, керованому штучним інтелектом. З часом, звісно, звикаєш і до цього, але Остін вже давно не літав, тому хвилювання було явно написане на його обличчі.

Потап не звертав на хлопця уваги, захоплений своїм голографічним лептопом, що висувався з палички у нього на колінах. У неоновому світлі він виглядав як мудрий маг, що чаклує над невидимими символами, його сиві, трохи розпатлані коси спадали на чоло, яке обрамляли глибокі зморшки. Остіну здавалося, що Потап прожив не одне життя, хоча виглядав напрочуд збереженим для своїх років.

Аеромобіль пропливав над темними кварталами міста, де приглушені вогні лише підкреслювали сірість і сумовитість. Скло кабіни було вкрите краплями, які спотворювали краєвид крізь туман, густий і важкий. П'ять років тому, коли екологічна катастрофа знищила озоновий шар, сонце стало нещадним ворогом. Тепер, щоб побачити його, доводилося підніматися високо, але навіть там, без спеціального захисту від ультрафіолету, можна було отримати серйозні опіки.