VIII. Шпиталь (епізод)

Орест не міг заснути, думки ширяли, як скажені. Перше випробування оновленого прототипу гри та новини про Олексія — усе це було настільки заплутано та дивно, що здавалося, ніби він дивиться фільм, а не живе своє життя.
“Завтра Мат заїде рано — треба лягти спати… Лекс прийшов до тями. Роксолана дзвонила та питала про мене… Хакера наглядатиме Леонідівна, бо може до вечора не встигнути… Місто К. в триста кілометрів, а потім ще триста додому — разом це шістсот. Блокпости та дорога… Батьки Лекса разом із Роксоланою знайшли житло. Якась бабця запропонувала їм пів будинку, поки вони там… Сто кілометрів до міста К. — там пролягає лінія фронту та регулярні прильоти… Олексія везти не можна ще тиждень. Тяжке поранення — лікар не дозволяє… Чорт з тими ребрами! Все болить, коли повертаюсь — одразу прокидаюсь від болю… Більше я так не випробував у костюмі… Тільки шолом одягав… Круту річ я збацав…

— Все, треба спати, бо думки так ширятимуть до ранку… Хакер знову в голові! От, котяра…”

Дорога, хоч і далека, швидко промайнула за розмовами. На блокпостах майже нікого не зупиняли. Один раз перевірили документи та багажник. Вже при в'їзді до К. старший лейтенант довго вдивлявся в них, а потім запитав:

— А що, хлопці, служите слабо? — нагнувшись до Матвія, лейтенант зиркав на Ореста.

— Чого це слабо? Ми поки запас, — повідомив Матвій. — Ось до шпиталю їдемо провідати друга, — спокійно відповів він.

— Так, тут багато наших полягло! Пропустіть їх, — велів він солдату, і той відкрив шлагбаум.

— Бережіть себе! — забираючи документи, мовив Матвій.

— Взаємно! — почули хлопці вже позаду.

Лікарня нагадувала Армагеддон. Ліжка з пораненими стояли в коридорі, а в декого не було кінцівок, і бинти були червоними замість того кольору, котрий мав бути. Сестри в військовій формі, а зверху у деяких був одягнений бронежилет. Вони стрибали то від одного, то до другого пораненого, наче Валькірії. На питання, де 33 палата, одна з сестер махнула в кінець коридору та заходилася втішати хлопця, який, напевно, був контужений. Він стогнав так, що в середині стискалося, ніби щось виривали з грудей.

Лавіруючи між ліжками, каталками та медсестрами, що літали між бійцями, вони дійшли до 33 палати. В палаті було з п’ятнадцять поранених. Дев’ять ліжок для тяжких та неходячих, а решта на підлозі або на лавах, які зазвичай були в коридорі в мирні часи. Олексій лежав біля вікна, на "почесному" офіцерському місці. Біля нього сиділа сумна Роксолана.

— Привіт, вояко! Привіт усім! — голосно вітався Матвій.

Усі відповіли, наче по команді:

— Привіт!

— Як ти, Лекс?

— От бачиш, десь частинки себе загубив, — киваючи на кінцівки.

— То ти посміхаєшся! Це дуже добре, друже! — мовив Матвій.

— Он за мене Рокся плаче. Вона мені весь свій сміх віддала, — стараючись бути бадьорим, промовив Олексій.

Роксолана, хоч і неохоче, посміхнулася та мовчки прикрила рот, щоб не випустити нову порцію сліз.

— Ну, я живий! Чого ти, мила? Протези будуть, і головне, що третя нога ціла, — промовив Олексій, але потім схаменувся. Він зрозумів, що ляпнув щось не те, адже в палаті зареготали, а Роксолана почервоніла, мов ті бинти. — Ну, вибач мені, це був дурний жарт.

Хтось з палати гукнув:

— Заберіть його вже додому, бо він усі шви нам порве, поки тут буде! Цілий день жартує.

— А що, хлопці! Ми живі, а наші побратими полягли, щоб ми жили та раділи. Нам ще тут стояти треба — без гумору якось не так! — мовив Олексій, ніби втомившись, і поклав голову на подушку.

— Слухай, Оресте, у мене є розмова до тебе. Йди ближче, бо якщо я це розповім голосно, то мене ще в божевільню заберуть.

Олексій переповів майже ту історію, яку пережив Орест. Лише той солдат, який кричав “лягай”, був саме Олексій. Трасувальні кулі летіли в нього, але Орест зловив їх, і якби не він, Олексія не було б у живих. Олексій чітко побачив лице Ореста в той момент, коли вибухнув близько снаряд. Вибух освітив того божевільного, який стояв у джинсах, кросівках і в одній сорочці восени. По середині поля бою, як якась примара.

— Клянусь! То був ти! Хай мене чорти заберуть, якщо це не так! — вигукнув він. — Тепер ти що, мій ангел? Чи як?

Орест мовчав, слухаючи емоції Олексія, і не знав, що відповісти, адже це для нього був такий же шок, як і для друга. Хоч-не-хоч, він усе це розповів голосно, і хтось із хлопців з палати покликав сестру — командиру погано. Прийшла сестра та всіх розігнала, а Олексію вколола ліки, завдяки яким він заснув.

Всі разом побрели до будинку. Роксолана тримала хлопців за обидві руки та сумно розповідала про тиждень очікування, поки він прийде до тями. Про тяжкі чергування по черзі з татом і мамою Олексія. Батько Олексія мав чергувати вночі, матір з ранку, а Роксолана — після обіду. Хлопці, як могли, втішали Роксолану, але, напевно, це виходило навпаки. Поки вони дійшли додому, Роксолана була вся в сльозах, а ніс набух, як бараболя.

***

Він сидів на лавці й дивився на мерехтіння води в озері. Вітер здіймав мілкі брижки. Чиїсь тендітні долоні закрили йому очі, а ніжний поцілунок у щоку змусив здригнутися.
Він повернув голову. Перед ним стояла Мар'яна.

— Тебе відпустили? — запитала вона. — Я так рада, що ти приїхав до мене. Я дуже сумувала за тобою.

— Зачекай, — відвівши її руки, промовив він.

— Чому, коханий? — здивовано відповіла Мар'яна.

— Ти побралася з іншим і живеш із сивим чоловіком. Я бачив фото, — повідомив він, наче вирок.

— Дурненький! Я тобі хотіла сказати. То не те, про що ти подумав, це мій начальник.

— Не бреши мені!

— То корпоратив відбувався, а нас так зняли. Фото навіть не я виклала, а подруга. Я її потім так лаяла! Вона хоч і видалила, але ти все одно побачив, — тараторила Мар'яна.

Її голос ставав глухим та віддалявся, наче хтось скручував звук. Він дивився на неї, але не чув її, хоча по губах було видно, що вона щось говорить.
Його почало засмоктувати назад, і все, що він бачив, почало розтягуватися та спотворюватися. Все зникло, й настала темрява. Лише десь далеко, ледь чутно, грала музика. Вона здавалася йому дуже знайомою. Здається, то була улюблена пісня Мар'яни.