IV. Ідея (епізод)

Великий екран монітора та величезна клавіатура. Він стояв над кнопкою ENTER. Вона під ним не рухалась, навіть після того, як він спробував натиснути на неї з усієї сили. Ноги здавалося, приклеїлися до підлоги. Невідомо звідки з'явилась підказка: “присядь”. Він присів, і кнопка вдавилась з такою швидкістю, що він полетів у провалля. Далі був політ тунелем, наче в американських гірках: його кружляло, занурювало, крутило то в один бік, то в інший.

Велике приміщення, яке здавалося безмежним, з'явилось раптово. Він стояв посеред якогось заводу. Пітьма занурювала краї безмежності одинокими ліхтарями, які утворювали ряди світла і ховались у нескінченність — ні стін, ні стелі не було видно!

Десь недалеко, як здавалося, сидів силует за великим столом у кріслі, спиною до нього, а на столі було багато моніторів. Він почав поступово наближатися до образу і вдивлявся в відображення екранів, де нескінченний двійковий код мерехтів і рухався, а силует, здавалося, його вводив. Тиша наповнювала простір, аж раптом він почув клацання по клавіатурі з такою швидкістю, що здавалося, це робить кілька рук одночасно.

Повільно пливучи навколо столу, він побачив себе. Сиве, розпатлане волосся стирчало в різні боки, наче наелектризоване. З-за плечей відходило по три руки, але не людські — механічні, які клацали по клавіатурах. Клавіатури були голографічними, але звук лунав, наче від клавіш друкарської машини.

Наблизившись до силуету, схожого на нього, він відсахнувся. В одну мить силует зиркнув на нього, а замість очей світився відблиск неонового світла. Силует прижмурився, підморгнув і перевів погляд до моніторів.

Гуркіт за спиною розвернув його. Він побачив стіну, яка рухалася вгору, але потім зрозумів, де знаходиться. Велика шахта тягнулася вниз і вгору в безмежність. Перед ним була стіна, що рухалася вгору з прискоренням, наче ракета. Полум'я виринуло і в мить осліпило, поглинувши його…

Орест підскочив з ліжка, розплющивши очі, одразу ж зажмурив їх. Яскраве, ранкове сонце осліпило його.

— Доброго ранку! Як тобі спалось? — заговорив Джап, як тільки Орест відкрив очі.

— Дякую! Здається, добре, — радісно відповів він.

Джап вже не говорив по складах, а вимовляв цілі слова, роблячи паузи між ними, наче по складах.

— Так, це вже прогрес! Скоро ти зможеш говорити як людина, і важко буде визначити різницю.

Орест так і не відключив камери та систему Джапа після вечірки. Він почав планувати свій день і пішов звичним маршрутом до кави, розмірковуючи:

“Так краще для комунікації з Джапом — всі ці камери та мікрофони… Треба буде встановити сітку Фарадея для розробки гри… Джап якраз у цьому допоможе: фіксуючи, підказуючи й тестуючи… Купа датчиків, і все потрібно під'єднати до Джапа — це багато роботи!”

Ідея Ореста полягала в тому, щоб навчений Джап міг моделювати персональну гру для кожного індивідуально. Сканування імпульсів мозку відбуватиметься через мініатюрну модель шолома віртуальної реальності. Для початку потрібно ізолюватися від зовнішнього впливу непотрібних хвиль та імпульсів. Внутрішні датчики в клітці сканували імпульси руху тіла, а шолом фіксував біоритми, які відлунювали від мозку людини. Таким чином, відпрацьовувалася модель віртуальної гри для кожного зі своїми персонажами, інтерфейсом, сценарієм, сюжетом.

Орест зробив певні налаштування в програмі і хотів завантажити їх на віртуальну машину, створивши онлайн-доступ. Потім він планував запропонувати свої шоломи для гри, налаштовані на певні сценарії, відповідно до біоритмів людини. Потрібно було тестувати і навчати Джапа синхронізації та випробувати все на собі. Такі були його плани.

Водночас потрібно було зробити багато налаштувань. Деякі з його задумів залишалися лише теорією, але методика навчання Джапа за короткий час перевершила його очікування. Все це стверджувало Ореста у вірності написання початкового коду.

Руки діяли наче самі собою. Здавалося, що хлопець це вже робив колись. Виконуючи рутинні дії за своїм планом, він погрузився у роздуми:

“Цікаво виходить! Я цього ніколи не робив, але все так само справно виходить. Так, батько вчив паяти, налаштовувати певні схеми, розбиратися в послідовності плат і мікросхем, так само як і в коді різних мов програмування. Проте те, що я роблю, нове для мене, а коли я роблю, то наче це робив усе життя. В інституті ми вивчали принципи роботи сітки Фарадея, але лише як теорію на перших курсах. Я бачив її на картинках, але ніколи не бачив моделей, навіть в музеях. А зараз я легко розрахував, спроєктував, а тепер збираю. Тепер я спец по сітці Фарадея! Кому треба? Смішно та й годі!..

Дивний сон мені наснився сьогодні. Цікаво, про що він? Мар'яна вміла розгадувати сни. Буває, як почне вранці розповідати, а я тільки дивуюсь, звідки вона знає все це: символи, знаки та всю ту іншу магічну маячню… Мені з нею було весело, а їй, напевно, ні, а жаль. Чи люблю я її ще? Не знаю напевно. Але ось згадую. От так долі перехрестились, і в пам’яті досі її посмішка, лице, примружені очі, її волосся… Можливо, вона іноді згадує мене, хто знає. Десь читав, що, начебто, ми зустрічались раніше в минулих життях. Немає доказів, а казочка чудова. Ех! Мар'яна — Мар'яна! Що з нами наробила війна?..”

***

Матвій запропонував Оресту свої послуги як водій — повозити друга по його справах. Орест зрозумів, що Матвій хоче бути присутнім на зустрічі з Борисом. Після допомоги перед вечіркою Матвій почав частіше навідуватись до Ореста, цікавлячись тим, що робить його друг, і іноді допомагаючи в різних справах. Збір сітки Фарадея чи монтаж датчиків — Матвій охоче брав участь у цьому.

Орест щиро ділився з Матвієм усім, що стосувалося гри, тому його пропозиція припала Оресту до душі. Краще їздити з другом, ніж щоразу викликати таксі. Для своїх справ Матвій брав у батька старий Форд, адже його власна машина потрапила під снаряд і перетворилася на обгорілий кузов. Нову купити не було можливості через війну, та й особливої потреби в цьому не було.