III. Вечірка (епізод)

Перед ним стояв батько і щось говорив. Він був на кафедрі в аудиторії інституту, але здавалось, що лекція адресована лише йому, а погляд батька був відстороненим, немов проходив крізь нього. Слова звучали нерозбірливо, глухо.

Орест обернувся, щоб подивитися, куди спрямований погляд батька, і жахнувся від того, що побачив: стін не було, лише страшна, брудна, обшарпана вулиця. По тротуару снували дивні істоти з неоновими очима, а по дорозі їздили машини без коліс. Це нагадувало сцену з фільму про майбутнє.

Раптом з темряви виникла ракета, повільно наближаючись до нього. Він пригнувся, а обернувшись до кафедри, побачив, що батька немає — на його місці стоїть дивний чоловік, що посміхається.

Перевівши погляд до підлоги, він побачив два мертвих тіла, з яких текла кров. Він інстинктивно зрозумів: ракета — це той самий дивний чоловік. Чоловік посміхався, здавалося, був радий тому, що побачив. Орест підвівся, щоб придивитися до тіл, але чоловік раптово розтав, немов туман, і зник.

Підійшовши ближче, він зрозумів, що це тіла його батьків. Кинувшись до них з криком, він не міг зрушити з місця. Він біг, але тіла почали віддалятися й танути.

Замість аудиторії та кафедри він знову опинився на дивній вулиці, йому стало дуже холодно від косого, холодного дощу, який обпікало його обличчя і руки. Краплі перетворювались на кроваві сльози на його лиці. Він почав кричати, але жоден звук не виходив — лише відкривав рот, немов риба, витягнута з води. У грудях щось рвалося в безсиллі та безпорадності…

Орест вскочив на ліжку, переляканий нічним кошмаром.

— Слухай, Кіло, що це за маячня? Ти всю ніч кричав і з кимось говорив. Це з тобою часто трапляється? — запитав Матвій, сидячи у кріслі і спостерігаючи, як його друг, весь спітнілий і переляканий, приходить до тями.

Він ночував у Олексія, поки вони наводили порядки, готуючись до вечірки. З роботи його відпустили на тиждень, але з умовою, що він віддалено слідкуватиме за віртуальною хмарою, аби все було в порядку і ніхто через нього не простоював. Матвій іноді до пізньої ночі робив моніторинг систем, щоб вдень усе було добре, і ніхто йому не заважав.

— Все добре, — намагався заспокоїти Орест, приходячи до тями.

— Може, води принести? — турботливо запитав друг.

— Так, будь ласка, — хрипким голосом підтвердив Орест, відчувши, що дуже хоче пити.

— Тобі потрібна допомога?

— Ні, дякую.

— Зрозумів.

— Вдень можу якось абстрагуватися, а вночі — ні, вибач, — виправдався Орест.

— Я розумію, друже, все гаразд, я все одно не спав.

— Я тебе теж розумію, дякую. — Орест вичавив усмішку, намагаючись пожартувати.

— Мені води не шкода, не ма за що, — жартома відповів Матвій. — Між іншим, я нагрів води і вже помився, там лишилось тобі, ходи, освіжись, буде краще.

— Дякую, це якраз те, що треба.

— Хочеш, каву зроблю?

— Так.

— Що сьогодні плануємо?

— Он, бачиш сонячні панелі? Їх треба буде встановити та під'єднати до акумуляторів через інвертор. Тоді ми матимемо електрику на завтра, а ще я нарешті зможу почати те, що планував, — вигукував Орест, вмиваючись у ванній кімнаті.

— Гаразд, з чого почнемо з панелей?

— Треба пропаяти елементи й встановити розподільні коробки, а панелі вже в останню чергу. — Обтираючись полотенцем після холодної води, сказав Орест.

Здавалося, нічого складного. Провести дріт на дах, змонтувати коробки, в деяких місцях просвердлити дірки в стінах і все пропаяти, але чотири панелі вони встановлювали в сутінках. Під'єднавши все та завершивши роботу, взяли по пиву і сиділи на даху, спостерігаючи за зірками та заревом канонади за містом.

— Ти давно з Мар'яною спілкувався? — зненацька запитав Матвій.

— Місяці три чи чотири назад, — неохоче відповів Орест.

— І що, вона буде повертатись, чи ні?

— Мат, не знаю. Взагалі, навіщо ти питаєш про це?

— Просто хотів дізнатися. Ви ж наче готувалися побратися?

— Слухай, друже, ти ж у неї в друзях у Facebook! Зайди на сторінку та подивись, а потім вже розпитуй, — сердито відрізав Орест.

— Що? Так все погано?

— Вона виходить заміж, але не за мене, бо в неї вже є інший закордонний друг. Цього достатньо? — більш роздратовано сказав Орест.

— Гаразд! Вибач! Я не знав, що так все серйозно. Просто дивно!? Ви ж так кохались, а тут…

— Так, Мат, вибач, просто це болить. Розумієш, війна руйнує не лише життя, а й стосунки та почуття. Якби не війна, може, й побралися б, але, зрештою, чи було б у нас те життя, про яке ми мріяли, якщо навіть розлука випробувала нас і хтось не втримався? Не моя вона, не моя доля, так тому й бути, навіть не зважаючи на те, що я цю с… кохаю.

Зазвичай Орест не багатослівний, але зараз він відкрився, і це було тільки тоді, коли йому було дуже боляче всередині.

— З часом усе пройде та загоїться, — спробував підтримати його приятель.

— Ти краще розкажи, як там у тебе з Лілею?

— Завтра сам побачиш! Взагалі, все гаразд. Ось приїхала на вихідні до батьків. Університет евакуювали, їй ще рік вчитись, а потім, якщо мене на війну не заберуть, може й про шлюб подумаємо. На вихідних ми завжди разом. Вона буде завтра з ранку, щоб подивитись твоє холостяцьке помешкання.

Так друзі сиділи довго на даху, ведучи дружню бесіду, аж поки десь неподалік не пролунав вибух. Але щось було дивне: звичного пострілу та свисту не було, лише вибух. Вони здивувалися таким незвичним явищем і вирішили повернутися додому, щоб врешті-решт випробувати електросистему, яку майстрували цілий день.

***

Спиною до нього стояла дівчина в чоловічій сорочці і поралась на кухні. Раптом на кухню зайшов чоловік похилого віку з оголеним торсом і наблизився до неї. Дівчина різко обернулась. Обличчя їхні були розмиті та нечіткі. Він підійшов до неї, обійняв і підхопив на руки, несучи до кімнати.

Декорація кухні змінилася на спальню, де під ковдрою відбувалися неоднозначні рухи. Наступна картинка змінилась миттєво й перенеслась на балкон. Той же чоловік курив і розмовляв телефоном. Розмову не чути, лише його жестикуляції руками.