II. Безлад (епізод)

На вікнах стояли решітки. Кімната була пофарбована в темно-синій колір. Та ще й масляними фарбами! Стіни облупилися, подекуди до самої цегли, виднілися недбалі написи і малюнки, що віддавали підлітковою бравадою та змученими спробами самоствердження.

У палаті стояло чотири ліжка. На одному з них сидів чоловік у смиренній сорочці, розгойдуючись взад-вперед і бурмочучи монотонне “не дам”. З часом його слова злилися в одне “недам”, яке звучало вже як ім’я — “Недам”.

З куточків його губ проступала слина. Погляд був спрямований у нікуди, а руки, міцно скуті сорочкою на грудях, створювали враження, ніби чоловік намагався приховати те, що він не мав наміру віддавати за жодних обставин.

До нього підійшов сивий санітар з розмитими, наче в тумані, рисами обличчя. Погладжуючи його по голові, санітар час від часу повторював “сину”, коли пацієнт нахилявся. Разом це створювало дивний і моторошний рефрен: “недам сину” або “сину недам”.
Ця картина повторювалась у циклічній, ніби застряглій у часі, послідовності, доки сонце не осяяло палату. З першими променями силует санітара розсіявся, мов примара. Пацієнт затих і, не примружуючи очей, вдивлявся в сонце...

Орест прокинувся від яскравого світла, що уперто пробивалося крізь зашторене вікно. Він все ще був у тому сні, де поряд блукали сивий санітар та його збожеволілий пацієнт.

Знову ті самі кошмари. Орест потягнувся за телефоном, щоб дізнатися, котра година. Подібне йому снилося часто, особливо після перевтоми чи зайвого келиха.
“От приверзлася ж якась маячня”, — подумки пожурив себе Орест.

— Добро-го ранку, Орест. Як ти спав? — залунав механічний голос телефону.

— Дякую, Джап. А ти?

— Теж до-бре, — відповів Джап, підтакуючи та намагаючись підтримати розмову.

Орест задумався, почувши, як штучний інтелект вимовляє ці склади. “Треба буде трохи підкоригувати, щоб звучало якось природніше. А то коли він видає “доб-ре” по складах — це дещо кумедно.

Він постійно увімкнений, слухає мої розмови, реагує на інші голоси. Я ж сам йому під'єднав усі канали радіо і телебачення. Добре хоч не чую цього разом із ним. Але, треба визнати, Джап вчиться дуже швидко.”

У квартирі панував типовий переїзний безлад. Посеред кімнати стояло все обладнання, займаючи майже весь простір, і до кухні залишався лише вузький прохід. Щойно завершили з вантаженням речей, Орест разом із друзями, Олексієм і Матвієм, влаштували пивну вечірку.

Дивлячись на цей безлад, Орест подумки міркував:
“Чи зміг би я переїхати сам? Яке щастя, що є друзі. Колись, коли Матвій переїжджав, я також допомагав. А тепер Олексія призвали до війська. Він тепер зовсім лисий, такий кумедний. Раніше мав патли до пояса! Інколи чуваки навіть вигукували йому “Дівчино!”, але варто було йому обернутися — цей бородатий вурдалак з обличчям у шрамах і татуюваннями на скронях (рунічні стави якісь) — і сміливці одразу здувалися, пробубнівши своє “ой, вибачте”. Ото сміху було!

Добре, що Матвій знайшов недалеко піцерію, де доставляють додому. Піца під пиво! Тепер от, трясця її матері, голова, як баняк”.

— О, пацани, ви найкращі! — вигукнув Орест, зазираючи в холодильник. — Слава святим хакерам! Зараз я скину баняк з голови.

— Тобі прий-шло повідом-лення, — знову пролунав Джап. — Зачитати чи ти сам гля-неш?

— Ні, я сам, — посьорбуючи з банки, пробурмотів хлопець, міркуючи:
“Хтозна, скільки там тексту. І зараз слухати по складах — точно не для моїх нервів. Обов’язково треба щось із цим зробити. Десь я недопрацював”.

Орест відкрив повідомлення від Матвія і мовчки прочитав.

“Привіт, Оресте! Якщо читаєш це — ти живий і піднявся з ліжка, друже мій. Там ми залишили тобі ліки. Як вилікуєшся, набери мене. Матвій.”

Орест відставив банку пива і поринув у роздуми, щось мимоволі усміхаючись.

“Треба буде ще попрацювати над рівнями тембру та додати до кластера кілька різних голосів. Взагалі було б цікаво завантажити в бібліотеку оперу та написати код, щоб голос змінював тональність. Як тільки облаштуюсь — обов'язково це зроблю. Учора ми з хлопцями навіть Джапа підключили до пиятики, і знаєш що? Він виявився непоганим компаньйоном, хоча й вимовляє слова по складах. Спочатку дратує, але як прислухаєшся — звикаєш. Треба буде це підправити в першу чергу.”

Учора з анекдотами мало не порвав нас — стільки ж їх знає, і всі в тему! Звідки тільки набрався? Хочеться зазирнути йому в пам’ять, перевірити, скільки там ще цікавого. Такий інтенсив навчання, мабуть, скоро пам'яті забракне. І я точно не хочу, щоб він ішов у мережу до завершення всіх налаштувань. Як облаштуюсь, то перенесу його на свій сервер, де можна буде розгулятись... наче джин у пляшці, але поки що залишиться тут.”

Орест блукав кімнатою серед купи обладнання й, розмірковуючи, хильнув ще дві банки пива. Незчувся, як легке сп’яніння перетворилося на розслаблення з легким запамороченням. Підкріпившись залишками холодної піци, взяв баклажки і спустився у двір по воду — хоч митися треба.

Двір біля будинку нагадував кадр з апокаліптичного фільму. Вітер здіймав сміття з землі й закручував його у віхоли, щедро розкидаючи всюди. Сміттєвоз, здається, вже давно не заїжджав сюди.

Людей навколо було небагато, що вечорами видавали лише поодинокі світла у вікнах. Більшість мешканців виїхала в більш безпечні місця, хоча сміттєві контейнери все ще швидко наповнювалися відходами. На дитячому майданчику сумно скрипіли гойдалки, розгойдуючись від вітру й відлунюючи скрипучим "іх-іт, іх-іт", наче безтурботні дні, які пішли безповоротно. Цей звук відбивався від стін будинків, підсилюючи відчуття порожнечі.

Кілька бездомних котів копирсалися в смітті в пошуках їжі. Поруч із ними пес із побитою шерстю роздирав пластиковий пакет, сподіваючись знайти хоч якусь поживу. Усе навколо нагадувало про розгублене, покинуте життя — зовсім інше, ніж було до війни.

Машин біля будинків тепер стояло зовсім мало — не так, як колись. Поодинокі обгорілі автівки зяяли порожніми шасі, нагадуючи, що війна інколи дістається і сюди. Дивлячись на цей двір, Орест відчув, як з’являється єдине бажання — якнайшвидше повернутися додому.