І. Помешкання (епізод)

— Ось цей будинок, — кивнула Наталі, вказуючи на темний силует. — А квартира — он зліва, з виходом на дах, — тепер уже жестом руки вона позначила вікно.

Молода дівчина з рисами обличчя, що натякали на східне коріння, показувала йому вже третю квартиру. І хоча обстріли могли початися будь-якої миті, вона єдина погодилася проводити огляд — інші просто відмовлялися братися за роботу.

Старі будинки на околицях міста в ці дні здавалися швидше укриттями, ніж житлом. Останні поверхи орендували дешевше, бо вони першими потрапляли під вогонь.

— Все! Більше таких квартир у мене немає, — намагалася привернути його увагу Наталі, швидко говорила, ніби переконувала і себе. — Якщо не підійде, не знаю, хто вам допоможе. Потрібно приймати рішення.

— Я заплачу, як обіцяв, — сухо відповів Орест. — Подивімося.

— Тут високі стелі, як ви і хотіли, але опалення немає, — тарабанила вона, мовби не чула. — Можна встановити буржуйку, на останньому поверсі зручніше, не буде кіптяви на інших. Висока стеля, багато місця…

Орест уже не слухав. Вона базікала без зупину, наче радіо. Поки вони піднімалися сходами, його думки віддалилися від розмови.

"Як їй дихалки вистачає стрибати на цих шпильках? У такій вузькій спідниці, та ще й не замовкає... Ніжки, між іншим, гарненькі... Ой, відчула, осмикує спідницю."

— На цьому поверсі вже ніхто не живе, — її голос вирвав його зі споглядання. — Усі виїхали, як тільки почалося. Ну, ви розумієте.

— Добре, — кивнув він, намагаючись не видавати втому від її теревенів.

Вона потягнула ручку важких дверей і, доклавши сили, відчинила їх. Всередині темнуватої кімнати щось гучно бахнуло, і обоє здригнулися. Прислухавшись, зрозуміли, що це просто вікно — протяг різко закрив шибку.

Доки брокерка продовжувала щось пояснювати, Орест почав роздивлятися простір, відмічаючи для себе головні деталі.

"Високі стелі, це плюс. Моя куля легко стане під стіною... Кімнатка скромна, добре, що без скрипучого паркету... Кухня є, навіть холодильник, рідкість зараз... Душ, можна буде нормально помитися. Води, щоправда, нема. Тягати з бювету у дворі. Що ж, звикну".

Орест дістав рулетку і заміряв стелю. Результат його задовольнив — п’ять метрів, як він і сподівався.

"Вікна у двір. За стіною — ще одна висотка. Голуби над будинком — певно, добрий знак. Вони не будуть кружляти там, де постійно лунають вибухи..."

Брокерка не припиняла говорити. Орест майже механічно кивав, а її слова вже давно ставали просто фоном.

Після інституту Орест працював у величезному офісі програмістом, де завжди стояв постійний гамір. Шеф економив на всьому — офіс облаштували прямо у величезному цеху на другому поверсі, і там наче ложкою перемішали всіх: програмістів, менеджерів, кур'єрів, клієнтів та інший офісний "планктон". Навушники каралися штрафом у долар, тож Орест поступово навчився майже професійно "вимикатися" від стороннього шуму.

— Мені підходить ця квартира. Беру, — перервав він балаканину Наталі, як тільки дівчина на секунду вдихнула.

— Що? — вона здивовано кліпнула, наче радіо, яке не встигло зловити нову частоту.

— Я готовий прямо зараз орендувати і сплатити за три місяці наперед. Це помешкання мені підходить, — Орест рішуче глянув на неї.

— О, то ви вмієте говорити, — кокетливо відповіла Наталі.

— Я не люблю говорити, — без емоцій відрізав він.

Він уважно стежив за її реакцією, і навіть помітив, як брокерка легенько надула губи, наче образилася. Діставши типовий договір, вона щось швидко вписала і підсунула йому ручку. Орест пробігся поглядом по сторінках, зупинився на дрібному шрифті, ледь усміхнувся і поставив свій підпис на обох примірниках. Поклав на стіл кілька купюр і почекав, поки Наталі акуратно перерахувала гроші й зникла у дверях.

На виході вона простягнула йому ключі та трохи сумно всміхнулася. Орест зачинив двері і почув, як її кроки розчинилися у тиші під’їзду.

"Таксі, здається, вже чекає її у дворі... Вигинається, махає рукою. Кумедна... Говорити не перестає навіть на відстані." — подумав він, відповідаючи їй жестом.

Коли вона остаточно зникла з виду, він повернувся до кімнати і окинув її поглядом.

— Джап, як тобі наше нове помешкання? — звернувся він до порожнечі.

— Чу-до-во, на-пев-но, — відповів синтетичний голос, ледь глухо.

— Ой, вибач, — Орест швидко дістав телефон, включив камеру і повільно обвів простір студії. — Тепер бачиш?

Він повільно повертав телефон, поки Джап давав свій аналіз.

— По пара-метрах… сорок п'ять і три деся-тих ква-дратних мет-ри, ви-сота стелі п'ять і два деся-тих мет-ри. Майже по-рожньо, вікна ви-ходять на захід…

— Ну як, подобається? — Орест посміхнувся, коли перервав інвентаризацію.

— За пара-метрами, для твоїх цілей, так, пов-ністю. Все інше — твоє рі-шення, — голос знову промовив по складах.

— Я оплатив три місяці наперед, — коротко додав Орест.

— Тоді до-бре. Нам слід поспі-шати. Незаба-ром комен-дантська го-дина.

— Виклич таксі?

— Вже викли-кав. Маши-на буде че-рез чоти-ри хвили-ни.

***

Орест їхав вулицями рідного міста, вдивляючись у запітніле вікно старенького таксі. Життя продовжувалося, наче війни й не було, хоча на вулицях помітно поменшало людей і автівок. Подекуди обгорілі багатоповерхівки нагадували про гірку реальність. П'ять років триває війна, і рівно стільки ж Орест лишається без роботи: шеф закрив фірму, як тільки почалося вторгнення.

З сусідньої країни, здавалося, всі з'їхали з глузду, розв'язавши повномасштабну війну. Орест і не хотів, і не мав бажання тікати за кордон. Його внесли в резерв як офіцера запасу ще після військової кафедри в інституті. На початку війни, як і всіх чоловіків, його викликали до військкомату та призначили медичну комісію. Орест виявився цілком здоровим і спроможним до служби, але після трагічної загибелі батьків служба вже не була на часі. Хоча з обліку його й не зняли.