Глава 20. Людина в металевій оболонці

Олівера виписали з лікарні через кілька тижнів після від’єднання віртуальних окулярів. Його фізичний стан повністю стабілізувався, однак Олівер взагалі не пам’ятав нічого про своє минуле життя. Він не пам’ятав ні власних проектів, ні роботи програмістом. Він не пам’ятав ані друзів, ані жодних подій із свого дитинства. Він навіть не пам’ятав самого себе. Хоча в принципі цього й варто було очікувати, адже його свідомість залишилась у віртуальному світі.

Весь цей час поруч із Олівером знаходилась його дівчина Ангеліна. Саме вона забрала його з лікарні та допомагала заново вчитися найпростішим речам. Ангеліна показувала Оліверу  фотографії, розповідала про їхні подорожі, заново знайомила Олівера з його старими друзями та терпляче відповідала на одні й ті самі питання. А Оліверу в цей час здавалося, що він дивиться фільм про чуже життя.

Він бачив себе на фото, чув історії про своє життя, але не відчував жодного зв’язку з тим, про що йому розповідали. Однак майже щовечора перед сном у нього виникало дивне відчуття. Ніби він ще десь існує, але там час біжить значно швидше.

Іноді Оліверу снились незрозумілі мережі, сяючі канали та нескінчені цифрові тунелі. Він бачив планети, зовсім не схожі на планету Земля, та дивні структури, які не підкорялися жодним законам фізики. Прокидаючись Олівер не пам’ятав деталей, однак у нього після таких снів завжди залишалося відчуття тривожності.

Одного дня у Ангеліни задзвонив телефон і, хоча на екрані висвітився незнайомий номер, вона все-таки вирішила відповісти.

— Мене звати Ітан, – почувся голос у слухавці. – Мені треба поговорити з Вами про Олівера.

Спочатку Ангеліна насторожилась, однак Ітану вдалося її вмовити погодитися на зустріч ним.

Вони зустрілися в затишній кав’ярні неподалік від будинку де вона мешкала разом із Олівером. Олівер також погодися прийти на цю зустріч. Там вони замовили по філіжанці кави й Ітан почав свою розповідь. Олівер та Ангеліна мовчки його слухали. Спочатку їм здалося, що все це якийсь дивний жарт, але чим більше деталей розповідав Ітан, тим більше вони переконувались, що він не жартує. Однак у них в голові не вкладалося, як взагалі таке могло відбутися.

— Тобто моя справжня свідомість зараз знаходиться у віртуальній мережі? – нарешті запитав Олівер.

— Саме так, – відповів  Ітан.

— А хто ж тоді я? – розгублено промовив Олівер після тривалої паузи.

— Фактично ти фізичне тіло Олівера, –  відповів Ітан.

— Звучить дивно… А що ти власне хотів мені запропонувати? – сказав Олівер.

Ітан дістав з свого рюкзака окуляри віртуальної реальності. Побачивши їх, Олівер затремтів усім тілом, почав дуже важно дихати й вигукнув:

— Ні! Що завгодно, тільки не це!

— Негайно прибери їх! – закричала Ангеліна.

Ітан швидко сховав ці окуляри в рюкзак і Олівер потрохи став заспокоюватися. До них підійшов офіціант та запропонував склянку води. Поступово дихання Олівера стабілізувалося, він перестав тремтіти.

— Більше ніколи не показуй мені окуляри віртуальної реальності, – нарешті промовив Олівер, трохи запинаючись, – я просто не можу себе контролювати, коли їх бачу. Я не розумію, що зі мною відбувається, але мене охоплює страх, з яким я взагалі не можу впоратися. Коли ти дістав ці окуляри, мені здалося, що від них йде якась темна енергія, яка огортає мене, ніби накидаючи прозору сітку, а потім тягне мене в якусь чорну безодню, де дуже холодно та немає чим дихати.

— Тобто ти пам’ятаєш щось жахливе, що пов’язане з цим пристроєм? – запитав Ітан у Олівера.

— Ні, ти мене не розумієш! Я взагалі нічого не пам’ятаю зі свого минулого життя, однак я впевнений, що ці окуляри для мене небезпечні. Я не можу пояснити, у чому саме полягає їх небезпека для мене, але відчуваю на рівні підсвідомості, що загину, якщо вони будуть знаходитись біля мене, – відповів Олівер, намагаючись приховати тремтіння рук.

— Але ж вдягнувши ці окуляри ти зможеш повернути свою свідомість, яка залишилась у віртуальній мережі в своє тіло, та пригадати хто ти є насправді, – промовив Ітан.

У відповідь Олівер закричав не своїм голосом:

— Ні! Ні в якому разі! Я навіть не буду їх торкатися, не те щоб надягати! Ні, ні, і ще раз ні!

На них почали обертатися люди, як знаходилися в кафе, а до їхнього столику вже бігли офіціант та охоронець.

Ангеліна схопила Олівера за руку й вони разом стрімко вибігли на вулицю. Ітан залишився за столиком один. Він розрахувався за каву та вибачився за непорозуміння, яке сталося й повільно пішов до виходу з кафе. Ітан зрозумів, що йому не вдасться повернути віртуального Олівера в його фізичне тіло та дуже засмутися. Він довго бродив вулицями свого міста й намагався щось придумати, для того щоб повернути віртуального Олівера у реальний світ, однак так нічого й не придумав.

Коли пізно ввечері він нарешті повернувся додому та ввімкнув свій ноут, відразу ж встановився стабільний зв’язок із віртуальним Олівером, який терпляче чекав.

— Що там? – запитав голос з динаміків.

— На жаль, погані новини, – відповів Ітан та коротко розповів про свою зустріч з Олівером та Ангеліною.

Віртуальний Олівер довго мовчав.