Глава 15. Точка неповернення

Ітан запустив антивірус, який він щойно написав для того, щоб нейтралізувати програму-гібрида, однак антивірус на цю програму не подіяв, вона змогла адаптуватися та успішно його оминула.

Тоді Ітан вирішив піти іншим шляхом. Він попросив ARGO зібрати дані про гру-симуляцію, яку написав Олівер, та про те, що там відбулося. Коли ARGO надав йому необхідну інформацію, Ітан швидко зрозумів, що Олівер візуалізував помилки в своїй грі у вигляді тріщин, а коли програма-гібрид повернулася та почала все нищити в мережі, у грі виникла купа помилок і відповідно весь віртуальний світ, створений Олівером у грі, пішов тріщинами. В одну з цих тріщин ймовірно і провалився його персонаж.

Ітан почав одна за одною виправляти помилки, які виникли в грі, й кількість тріщин в симуляції Олівера почала зменшуватися. Приблизно через годину Ітану вдалося стабілізувати простір та відновити логіку віртуального світу, а також закрити розриви, через які персонаж Олівера міг зникнути.

— Тримайся, - тихо промовив Ітан, – я не можу витягнути тебе, але я можу врятувати твого персонажа, щоб ти зміг повернутись.

Ітан на жаль не встиг. Поки він виправляв помилки у грі-симуляторі, в лікарні почалася операція. Коли хірурги від’єднали окуляри віртуальної реальності від голови Олівера, його пульс вирівнявся та дихання стабілізувалося.

Фізично тіло Олівера вижило, але у віртуальному світі щось обірвалося.

Коли Ітан стабілізував віртуальний світ гри, персонаж Олівера відчув, що він вже нікуди не падає а стоїть на зеленій поверхні, а над ним небо-блакитно-фіолетового кольору. Тобто все в принципі залишилось як і було. Він навіть подумав, що ці тріщини та відчуття, що він кудись провалюється йому просто примарилось. Однак в цей момент віртуальний Олівер відчув, що щось ніби обірвалося й побачив, повідомлення про те, що йому вихід з гри заборонений. Це однозначно означало, що він з якихось причин повністю втратив зв’язок із своїм фізичним тілом. Свідомість Олівера залишилася у віртуальному світі. На горизонті більше не було напису «ВИХІД З ГРИ». Олівер фактично став персонажем з гри, яку сам же і створив.

Тим часом у реальному світі тіло Олівера лежало нерухомо, але він був живий. Очі заплющені, м’язи розслаблені, дихання рівне. Апаратура навіть зафіксувала активність його мозку, але до свідомості він поки не приходив.

— Він у комі, це ніби його свідомість не тут, – повідомив лікар дівчині Олівера.

— А він прийде до тями? – стурбовано запитала вона.

— Поки не можу дати ніяких прогнозів, ознак будемо сподіватися на краще, – відповів лікар.

— Олівере, це я, Ангеліна. Ти мене чуєш? – пошепки запитала вона нахилившись до свого хлопця.

Його повіки здригнулися, а губи ледь ворухнулися та він прошепотів: «…система, де інтерфейс?»

 Ангеліна відсахнулася від нього та по її обличчю покотилися сльози.

— Він не усвідомлює себе, але щось шукає, – у відчаї прошепотіла вона.

Раптом Олівер розплющів очі та став не моргаючи дивить у стелю.

— Що це за кімната? Хто її створив? – запитав він.

— Ніхто, коханий, – прошепотіла дівчина. – Ти в лікарні, у реальності.

Він повільно повернув голову.

— Що значить у реальності? Що таке реальність і яке її призначення? – запитав Олівер.

Ангеліна розгубилась та не знайшлась що йому відповісти.

Поступово Олівер почав наново вчитися жити в реальному світі. Світ для нього складався з сигналів: світло-темно, гучно-тихо, тепло-холодно. Але він ніяк не міг усвідомити причинно-наслідкових зв’язків цих сигналів.

До нього кожного дня приходила його дівчина, але він не розумів хто вона і чому вона весь час терпляче каже йому, що його ім’я Олівер, а її звати Ангеліна.

Він довго дивився на неї, ніби аналізував складну задачу. Він не міг зрозуміти, що означає ім’я та навіщо воно потрібно.

— Це мітка? – нарешті спитав він. – Чи функція?

Вона усміхнулась крізь сльози.

— Нехай буде і те, й інше.

Тіло Олівера вчилося наново: як тримати ложку, як ходити, як спілкуватися.

— Ти щось відчуваєш? – питали лікарі.

Олівер довго думав, перед тим як відповісти.

— Я реагую, – казав він, – але не пам’ятаю навіщо.

— Ти програміст – казали йому.

— Ти любиш каву.

— Ти боявся висоти.

Він кивав, але не розумів що від нього хочуть. Ці твердження не викликали в Олівера заперечень, але й не викликали й відгуку.

Він міг сміятися, якщо бачив, що так потрібно, міг плакати, якщо бачив сльози в інших, але це не було проявом справжніх емоцій, це було просто копіювання поведінки оточуючих. Тіло Олівера жило, «Я» – залишилось у віртуальному світі.

Іноді він дивився у вікно й ловив себе на дивній думці: цей світ працює занадто повільно. Одного разу Олівер раптом завмер, тримаючи чашку з кавою. Його рука тремтіла.

— Що сталося? – спитали його.