Група підтримки

«В травні цього року загинув мій чоловік. Він пішов добровольцем. В нас двоє дітей: старший син і донька 4 роки. Я ще поки не сказала їй про тата… Це все, про що я хотіла розповісти».

«Ще не минуло 40 днів як син загинув. Він довгий час працював за кордоном. На початку війни повернувся в країну і пішов добровольцем. Вчився потім у Великій Британії. Я як відчувала, що з ним щось трапилось. Ми тільки поговорили по телефону і серце заболіло. А через годину телефонують, що прилетів снаряд. Він помер миттєво. Донька його в нас поки живе. Хороша така дівчинка…».

«Зник безвісти мій колишній чоловік. Ми розлучились за кілька місяців до початку війни. Більше 10 років прожили разом і зберегли хороші стосунки. У нас донька 6 років. Він пішов служити на третій день. Довгий час був інструктором. Потім вирішив перейти в іншу групу, в розвідку. Під час виїзду на завдання зник. Досі інформації немає. Донька дуже на нього схожа. В неї аутизм, тому не розуміє, що сталось. Але ображається на нього, що не приїжджає. Коли показую його фото – сердиться.»

«2 місяці тому зник безвісти мій чоловік. Ми в цивільному шлюбі. Мені навіть ніхто не повідомив. Мусила сама дзвонити всім і шукати….І речі ніхто не передав. Працювала раніше продавцем. Зараз не можу. Не можу бачити людей. В них наче війни немає, ходять собі, сміються. Весело їм. А на роботу в такому віці вже ніхто і не візьме. Він командиром був. І ніхто нічого не бачив. За ним йшли, а не бачили як він пропав. Я їм не вірю. Як можна було не побачити, що сталось? І ніхто мені нічого не розповідає.»

«Загинув мій син – 20 років. Найстарший. В мене ще 3 дітей молодших. Він не зміг сидіти вдома. Пішов з друзями добровольцем. Його тіло кілька днів не могли забрати з поля бою. Спека така була. Тіло збільшилось з розмірах. Я його і не впізнала. Тільки по руці з татуюванням. Я не можу спати. І діти мене дратують. І чоловік – його вітчим. Каже «Добре, що в нього дітей не було». Яке ж це добре?? В нього все життя було попереду…Я не знаю як мені з цим жити… Молодші діти постійно обіймають мене. Раніше так не було. Не знаю, чого вони так…»

Вони намагаються врятувати Вас, просто не знають як.