Історія

Макс зробив крок у темний вузький коридор.
Його стіни були дивні — не зовсім камінь, але й не метал.
Максим повільно провів рукою по поверхні.
— Базе…
— Що?
— Ти це бачив?
Дрон завис поруч. Його сенсор, скануючи тонким променем, ковзнув по стіні зверху вниз.
— Що саме?
Максим увімкнув додаткові ліхтарі на шоломі — і раптом поверхня стіни здригнулася брижами. Потім матеріал почав рухатися.
Тонкі лінії на поверхні розійшлися хвилями.
Максим різко відсмикнув руку.
— Що за…
Баз тихо засвітився синім.
— Запускаю аналізуючий сканер…
Стіна тим часом продовжувала змінюватися.
— Максе… сканер нічого не знаходить.
— Геть нічого?
— Ні. Ані проєктор, ані джерела сигналу.
Максим повільно провів ліхтарем по стіні, намагаючись розгледіти деталі.
Оздоблення стіни було виконане в одному холодному спектрі — графітно-сірому та чорному.
— Схоже, оздоблення реагує на світло.
Лінії на стіні під світлом почали рухатися активніше.
Баз увімкнув свої невеликі ліхтарі.
Стіна миттєво зреагувала — і перед ними з’явилося місто. Величезне. Його башти піднімалися високо в темне марсіанське небо. Між ними пролітали машини дивної форми. Уздовж площ і каналів ковзали довгі поїзди без коліс — просто над поверхнею.
Марсіани йшли вулицями.
Спокійно.
Зайняті своїми справами.
— Схоже на золотий вік їхньої цивілізації, — тихо сказав Баз.
Макс повів ліхтарем далі.
І фреска змінилася.
Тепер у центрі сцени стояла група марсіан.
Вони працювали разом — складали символи. Тонкі геометричні знаки, фігури і, схоже, числа.
Вони з’єднували їх між собою, створюючи складні комбінації, що перепліталися й розгалужувалися.
— Базе… що це?
Дрон підлетів ближче до стіни. Його сенсор тихо замерехтів.
— Це їхня писемність. Я не знаю всіх символів — людство ще не повністю її розгадало.
— Це формула?
— Частково. Я б сказав — код.
Він зробив коротку паузу.
— Код, дуже схожий на…
Макс нахмурився.
— На що?
Світло ковзнуло далі.
І відповідь з’явилася сама.
Символи почали рухатися — і склалися в один візерунок. Дивно-матиматичний і складний.
— На “код інтелекту”… — Баз вимовив це повільно, затягнуто, бо на стіні зображення вже змінювалося.
У центрі коду з’явилася темна пляма нерівна і безформна.
Вона не була схожа ні на машину, ні на живу істоту.
Макс похилив голову, бо фреска рухалася далі.
Темна пляма почала рости.
Символи й числа навколо неї ніби втягувалися всередину.
— Неможливо…
Максу стало моторошно. Темна форма тепер висіла над містом.
Марсіани стояли з піднятими головами й просто дивилися на неї.
Потім один із них опустився на коліна. За ним — другий. Третій.
І раптом уся площа схилилася перед нею.
Мільйони фігур.
Усі в однаковій позі.
— Боже… — прошепотів Макс.
Стіна показувала нові сцени.
Марсіани тепер виглядали інакше.
— Вони створили монстра… — злякано промовив Макс.
Баз мовчки сканував стіну.
Світло ліхтаря ковзнуло до останньої сцени.
Темна форма тепер займала майже всю фреску. Вона висіла над планетою.
А під нею стояли нескінченні ряди марсіан — маленькі, безликі. Усі дивилися на неї. Молилися.
Макс кілька секунд мовчав.
Потім тихо сказав:
— Базе…
— Так?
— Це ніякий не код.
Він знову посвітив на темну форму.
— Це їхній штучний бог.
Він похитав головою.
— Чортів код, який зламався… і поневолив їх усіх.
Макс зупинився й повільно опустив ліхтар.
— Але що сталося далі? Це він знищив їх… і Марс?
Баз просканував поверхню.
— Не знаю. Стіни знову показують усе з початку.
Максим повільно видихнув.
— Значить…
Він подивився на темний коридор попереду.
— Ми знайшли храм.
Баз тихо сказав:
— Храм їхнього бога.
Він пролетів трохи вглиб коридору. Раптом його сенсор різко спалахнув червоним.
— Максе.
— Що?
— Далі є ще одне приміщення. — І дрон шивдко полетів у глиб