Марс

Опори човника важко вдарилися об посадковий майданчик. Корпус ще кілька секунд гудів і тремтів, а потім усе стихло.
Максим відстебнув ремені й усміхнувся.

— Ну що, Базе? Схоже, ніхто не здався.

У салоні раптом почувся дивний хрип, а за секунду — дуже характерний звук блювання.

Сенсор дрона спалахнув зеленим.

— Є! Третій ряд, ліворуч! Я виграв!

Максим закотив очі.

— Чудово. Тепер я три дні без музики.

Баз задоволено крутонувся в повітрі.

— Нарешті. Я більше не буду страждати від твого жахливого музичного смаку.

Максим хмикнув і промовив у гучномовець:

— Надягайте шоломи й приготуйтеся до розгерметизації.

Він потягнувся до важеля на панелі управління й додав:

— Ласкаво просимо до найромантичнішого місця Сонячної системи.

Максим переконався, що всі одягнули шоломи, і потягнув важіль.

— І не дихайте без скафандра. Та не піднімайте каміння — раптом це історична цінність.

Шлюз із важким шипінням почав відкриватися, впускаючи всередину тьмяне червоне світло Марса.

Пасажири нервово засміялися й один за одним почали підніматися зі своїх місць.

Останнім встав той самий чоловік у чорному скафандрі. Він спокійно поправив шолом, а потім раптом коротко глянув просто в камеру.

Наче знав, що за ним спостерігають.

Максим нахмурився, але нічого не сказав.

Коли останній пасажир зійшов із трапу, Максим Гаврилюк дістав зі схову пляшку улюбленого українського «Живчика» й одразу відкрив її.

Айтішники разом із тим дивним пасажиром уже зникли в коридорах бази.

Гавр вимкнув панорамний режим на моніторах і повернувся до дрона.

— Ну що, Базе…

— Що? — сенсор База мигнув жовтим.

— Починаємо нашу маленьку культурну програму?

Максим відпив напій і попрямував у глиб човника.

— Ти мав на увазі порушити кілька десятків регламентів?

— Вгадав. Але спершу я б хотів уточнити, скільки часу ми маємо.

Він підійшов до шафи зі спорядженням і відкрив її. Усередині висів марсіанський скафандр, який Максим дістав і почав одягати.

— Згідно з новим бортовим регламентом програми «Еней», — Баз тихо зашумів сканерами, — пілот транспортного човника має відпочити від восьми до десяти годин перед поверненням на орбіту.

Максим усміхнувся.

— Значить, у нас цілих десять годин археології.

— Я б назвав це чорною археологією.

— Не занудствуй.

Він натягнув верхню частину скафандра й на секунду завмер.

Його погляд упав на одну з фотографій. На знімку сміялася дівчина, сидячи на купі каміння посеред розкопок.

Максим обережно зняв фото й кілька секунд мовчки дивився на нього. Потім тихо поцілував і прошепотів:

— Побажай удачі, Маріє…

Він поклав фотографію у внутрішню кишеню скафандра, причепив до спини портативний розкладний рюкзак і махнув дрону.

— Ти зі мною? — спитав Макс.

— Я за тобою навіть у вогонь, — відповів дрон, випустивши квадро гвинти.

— Брехун, — усміхнувся Максим і натиснув кнопку відкриття люка.

За хвилину він уже викотив із транспортного доку марсіанський електроцикл, а Баз, тихо дзижчачи, плавно летів поруч.

Як тільки, дослідницька база “Еней” зникла за обрієм Макс одразу додав потужності і наче на екстрімбайку полетів витоптаною ґрунтовою дорогою Марса. 

Невдовзі перед ними розкрився гігантський каньйон. Він тягнувся на багато кілометрів, наче розірвана рана на тілі стародавньої планети. Його скелясті стіни спадали вниз, а дно губилося в темно-червоному серпанку пилу. Там, у глибині розлому, серед пилу й виступів скель, лежали руїни єдиного відомого міста зниклої марсіанської цивілізації. Колись воно простягалося на кілька квадратних кілометрів, і навіть тепер, після тисячоліть руйнувань, його самотні будівлі ще здіймалися над кам’яними площами й вузькими вулицями.

У каньйоні працювали майже всі експедиції Землі. Археологи, марсознавці й дослідники з різних країн роками прочісували ці руїни в надії знайти ключ до загадки зниклої цивілізації.

Максим добре знав це, тому вів електроцикл вузькою стежкою вниз у каньйон, уважно оминаючи ділянки, де працювали міжнародні групи вчених зі своїми охоронними дронами. Йому зовсім не хотілося пояснювати їм, що саме він тут шукає, тому він трохи знизив швидкість і пригнув голову.

Стежка зробила різкий поворот між руїнами і вивела їх просто в саме серце стародавнього міста. Вивівши їх до Гігантських будівель дивної форми. Деякі нагадували башти, а інші на піраміди з гострими вершинами. Матеріал теж був дивний. Місцями камінь, місцями метал схожий на залізо. А інколи — щось схоже на бетон, але з домішками невідомої руди, яка блищала під пилом. Максим повільно їхав вузькою вулицею. 

— Знаєш, Базе… — сказав він у мікрофон шолома.

— Що?

— Іноді думаю… що досить.

— Що досить? — Дрон випередив його

— Усього цього. — Він кивнув на руїни.

— Космосу, Марса. — Він трохи помовчав і додав — Перельотів. 

— І чим же ти плануєш займатися? 

Максим трохи посміхнувся. 

— Куплю ферму. 

— Що? Ферму? Ти? — Баз перекинувся у повітрі.

— Людина, яка продає артефакти інопланетної цивілізації на чорному ринку, планує вирощувати картоплю? 

Максим засміявся. 

— Ага! Десь у центрі України де ліс поруч із ставком і… 

— … І дівчина? — перебив Баз 

Максим загальмував. Електроцикл тихо зупинився серед руїн.

— Баз не розпочинай! 

 — Я лише хотів уточнити умови майбутнього життя.

Максим не відповів. Його думки раптом повернулися в інше місце і час.

Він знову бачив її. 

Марія стояла зовсім поруч — білява, усміхнена, з легким пилом марсіанського ґрунту на скафандрі. Він обіймав її, притискаючи до себе, і цілував так, ніби часу попереду було нескінченно багато.

— Марія, коли повернешся з розкопок, твоя черга готувати вечерю, — жартома сказав він, цілуючи її.