Глава 5

Свідомість поверталася уривками, і, нарешті повністю прийшовши до тями, Тінь похитуючись підвівся на ноги, квапливо озираючись. Прохід, яким він мав відступити, повністю завалило камінням. Вибухівка була встановлена правильно — Тінь знав це. Вона мала спрацювати вже після його відходу, коли він покине сектор і тунель перетвориться на кам’яну могилу для всієї цієї мерзоти. Але щось пішло не так.

Він натиснув кнопку зв’язку. У відповідь був лише тріск. Тінь здригнувся й машинально торкнувся лівого плеча. Замість передавача під пальцями були лише обвуглені дроти. 

— Чудово. Командир мене за це вб’є, — процідив він, з досадою копнувши вже обвуглений труп монстра, чия голова була розтрощена прикладом кілька хвилин тому.

Позаду, в тіні глибин, знову заворушилася темрява. Багатоголосе гарчання зливалося в суцільний моторошний гул. Скрегіт кігтів об камінь глухим ехом котився тунелем. А шлях до відступу був завалений. 

Він присів і швидко перевірив екзоброню. Реактивна система працювала, суглоби не клинило. Індикатори внутрішніх батарей блимали жовтим, але заряд ще тримався. Дві запасні батареї для гвинтівки, дві гранати, пара кинджалів на стегні. Цього мало вистачити, якщо рухатися точно. Якщо не помилятися.

Тінь видихнув. Повільно. Рівно, як учили. І зірвався з місця.

— Граната пішла! — вигукнув він за старою звичкою, хоча знав, що ніхто не почує. Перша граната полетіла вглиб тунелю, за нею друга. Він навіть не дивився, як вони котяться підлогою — просто відбіг до найближчого валуна, притиснувся до нього і приготувався.

Хвиля вогню струснула камінь, ледь не вибивши гвинтівку з рук. Але він уже цілився. Ствол ліг на камінь, лазерні промені розрізали темряву тунелю, і перша черга забрала з собою голову тварюки, що вискочила з пилу.

Друга. Третя. Ще одна.

Натовп ішов на нього. Тінь вів вогонь методично, короткими чергами, відстежуючи цілі по блиску очей і руху кігтів.

Лише завдяки тому, що був оберненим вампіром, він бачив у темряві не гірше за істинних. Реакції ж вистачало, щоб устигати за противниками.  Але тварюк було надто багато. Їхні силуети зливалися в одну хвилю, в щось аморфне, ненаситне. Але він не здригнувся.

— Давайте, виродки! Мене так просто не зжерете!

Він не знав, чи почує хтось його виклик. Але поки серце билося, а броня ще трималася — він не збирався падати. Десь там, вище, Командир із хлопцями, які розраховували на нього. А може, вже навіть ішли сюди.

Тінь стояв посеред тунелю, оточений трупами пожирачів. З його кинджалів повільно стікала їхня чорна кров.

Остання батарея для променевої гвинтівки вичерпалася хвилин п'ять тому, і добивати решту монстрів довелося врукопаш.

Датчики по всій екзоброні блимали червоним. Та йому й не треба було дивитися на показники — Тінь і так усе прекрасно відчував. Деяких пластин самовідновлюваної броні не було зовсім. Ліве передпліччя було роздерте, як і ліва нога. Капсули з концентрованою кров'ю теж були пошкоджені, тож лікуватися було нічим.

— Пробачте мене, хлопці, але схоже, вечірка на честь мого дня народження скасовується, — пробурмотів він і повалився набік, залишаючи за собою тонкий слід крові.

Тінь повільно доповз до валуна, що слугував йому укриттям, і, спершися на нього, вже збирався ввімкнути систему самознищення екзоброні.

Та раптом стіну перед ним прорізали дивні лінії. Здавалося, хтось різав скелю, мов масло, намагаючись вирватися з її надр.

Стіна тунелю наче вибухнула, засипавши Тінь кам'яною крихтою. Крізь пролом, легко переступаючи уламки, ніби зовсім не відчуваючи їх під ногами, увійшла Командир.

Висока, з аристократичною грацією в кожному русі. Її довге чорне волосся струменіло за спиною, а кінчики палали насиченим криваво-червоним відтінком. Глибокі, мов вир, очі світилися рубіновими іскрами, а бліда, майже порцелянова шкіра ніби випромінювала холодне сяйво.

Її бойовий обладунок більше нагадував сукню, ніж броню. Він облягав тіло, мов друга шкіра, а глибокий криваво-червоний колір жив у темряві власним життям. Лускаті пластини на плечах, руках і стегнах нагадували зміїну шкіру та мерехтіли з кожним рухом. Нижній край обладунку складався з гнучких сегментів, що спадали, мов рвані пелюстки темних квітів, не сковуючи рухів. На грудях і животі броня була потовщена, а рельєфні лінії на ній нагадували мереживо кровоносних судин.

Своєю величною ходою Сурей підійшла до Тіні, що лежав на підлозі, і, суворо глянувши на нього, промовила:

— Ти чого тут розлігся? Я поки що команди помирати не давала.

Потім, не чекаючи відповіді, активувала внутрішній канал зв’язку:

— Танк, близнюки, я знайшла його. У вас п’ять хвилин закінчити встановлення зарядів, після цього ми маємо звідси забиратися. Бестіє, дуй сюди, Тінь, схоже, доведеться тягти.

— Прийнято. Уже біжу, — відгукнулася Бестія.

— Командире, знаєте, я так радий, що ви за мною прийшли. Хочу сказати вам дякую, що ганяли мене в тренувальній залі, бачили б ви, як я тут старався.

Сурей обвела поглядом завали з трупів пожирачів.

— Непогано. Тренування не минули дарма. Але якби ти був трохи уважнішим, то не потрапив би в таку ситуацію, — відрізала вона наставницьким тоном.