Глава 4

Підземні тунелі комплексу зустріли їх густою сирістю, запиленим повітрям і тремтливим напівмороком. Запах гнилі та машинного мастила роз’їдав ніздрі. Десь удалині капала вода, глухо відлунюючи в металевих стінах. Наче сама тиша тут була важкою.

Проникнути всередину виявилося трохи складніше, ніж уявляв собі Фір. Прохід до тунелю вцілілого сектора був завалений сталевими балками, секціями корпусу й  останками. Їм з Оресом довелося витратити півдня на обережне розчищення завалу, працюючи з максимальною обережністю – будь-яка помилка могла спричинити обвал.

Аварійна енергосистема комплексу все ще працювала — тьмяне світло нерівно мерехтіло на перетинах коридорів і в їхніх закутках, дозволяючи бодай якось бачити шлях.  Це було дуже доречно, адже Орес узяв із собою лише один ліхтарик і всю дорогу раз по раз перевіряв рівень його заряду. 

Чим глибше вони спускалися під землю, тим сильніше Фір відчував дивне й тривожне відчуття. Воно не було новим — радше навпаки. В його основі лежала гірка суміш люті й... страху.

Але цей страх був не його.

Він наче вкарбувався в саме повітря, у метал стін, у залишкову енергію, що досі тремтіла в мертвому просторі. 

Десь він уже переживав це. І 

Образ Сурей раптом спалахнув у пам’яті — як вона, поранена, торкалася його обличчя й шепотіла щось про біль, знайомий лише їм двом.

Вони увійшли до однієї з лабораторій. Сталеві двері були вибиті, ніби під натиском вибуху або потужного енергетичного удару. Метал вигнувся так, наче це була  фольга.

Більша частина обладнання лежала розкиданою по підлозі — уламки скляних капсул, вирвані зі стін панелі, сплавлені в єдиний моноліт від високої температури.

— Минулого разу я дійшов лише до цієї кімнати, — сказав Орес, зупиняючись. Він указав на пошкоджену стійку з уламками кабелів, що стирчали назовні. — Он там я знайшов ту капсулу, яка тебе зацікавила.

Фір присів навпочіпки біля купи покрученого металу.

— Важко буде тут щось знайти... Іфа, допоможеш?

— Угу, починаю, — пролунав у зв’язку її спокійний голос.

Від сегментів броні, що зміцнювали хребет Фіра, відокремилися два десятки мікродронів — крихітних апаратів із пульсуючими вогниками, що рухалися плавно, мов змії. Вони розлетілися по приміщенню, випускаючи тонкі сканувальні промені. Кілька дронів зникли в проходах, що вели глибше в комплекс. 

— За цими уламками неможливо зрозуміти, чим тут займалися, — зазначила Іфа. — Усе знищено.

— Не дивуюсь, — пробурмотів Фір. — Я добре уявляю, що таке орбітальний удар.

— Фір! Сюди! — раптом у голосі Іфи прорізалася збуджена нотка.

Її голографічний аватар завмер біля однієї з куп металобрухту.

— Схоже, це персональний термінал зв’язку. І він... уцілів.

Фір підійшов ближче й, відсунувши уламки, обережно витягнув із-під залишків руки тонкий металевий наруч. Та частина кінцівки, до якої він був прикріплений, перетворилася на попіл.

— Пробач, друже... але нам це потрібніше, — тихо сказав Фір, обертаючи пристрій у руках.

— Що це? — з цікавістю запитав Орес.

— Військовий комунікатор. Їх робили міцнішими за цивільні — цей міг пережити навіть опромінення.

Знадобилося близько півгодини, щоб підібрати пароль і обійти систему захисту. Поки Іфа працювала, Фір напружено прислухався до кожного звуку, ніби чекав, що з глибини коридорів долине щось... знайоме й небезпечне.

— Доступ отримано. Відновлено два останні відеоповідомлення. Вони були надіслані генерал-майору Олегу Сидоренко, командувачу науково-дослідної бази «Твердиня», — нарешті повідомила Іфа.

Фір кивнув, і комунікатор одразу почав проєктувати голограму.

Перед ними з’явився літній вчений у білому халаті, з тонким обличчям і втомленим поглядом.

— Генерал-майоре, інформація, яку ми отримали від наших друзів Шанті, підтвердилася. Метаматерію, яку ми виявили в глибинних пластах, Шанті називають маною. Її частинки присутні в кожній живій істоті на нашій планеті. Тому є всі підстави вірити їхнім словам: флот, що увійшов у систему, ймовірно, є їхнім давнім ворогом. Він полює на цей ресурс... Ми маємо об'єднатися з вампірами. Якщо все, що вони розповідали, правда, — на нас чекають жахливі часи. 

Зображення згасло й змінилося іншим.

Тепер світло в приміщенні, де стояв учений, мерехтіло. Підлога здригалася від потужних ударів. Камера тремтіла. 

— Нам вдалося адаптувати ману для екзоскелетів, що підвищило їхній бойовий потенціал. Але це лише початок. Потенціал цієї речовини безмежний... — учений витер піт із чола, і його голос затремтів. — Шкода, що я вже не побачу, як це спрацює. Ми передали вам усі наші напрацювання. Сподіваюся, комплекс «Кайлас» завершать вчасно... Прощавайте. 

Голограма спотворилася. Крізь спалахи перешкод можна було побачити, як у приміщення вривається розпечений потік плазми.

Потім усе згасло.

Фір довго стояв мовчки, не відводячи погляду від розсіяної голограми. У його очах залягла тінь, ніби він дивився не на порожнечу перед собою, а на те, що ховалося за нею.

— Що з тобою? — стурбовано запитав Орес, підійшовши ближче.

Фір відповів не одразу. Його погляд усе ще був прикутий до місця, де щойно мерехтів силует ученого.

— Все гаразд... — нарешті тихо мовив він. — Але, здається, мені час додому.

— Додому? — перепитав Орес. — У тебе є дім?

— Так. — Фір на мить заплющив очі. — У разі серйозної небезпеки всі Шанті мали повернутися до Темного Міста. Це наше прадавнє укриття. Ми звели його ще тоді, коли вперше ступили на цю планету.

— І де воно?

Фір кілька секунд мовчав, перш ніж відповісти:

— Дуже далеко. Але відстань — не найбільша проблема. Щоб дістатися туди, мені доведеться пройти тисячі кілометрів. І я не впевнений, що там мене взагалі приймуть.

— Чому?

Фір опустив погляд.

— Бо я порушив занадто багато правил. Люди й вампіри ніколи не вміли жити мирно. А я... свого часу став кісткою в горлі для обох сторін.