Глава 3

Фір сидів на даху однієї з будівель, притулившись до потрісканої стіни й звісивши ноги вниз. З легкою усмішкою він спостерігав за цим маленьким переворотом.

— Давно я не бачила усмішки на вашому обличчі, — поруч пролунав голос Іфи.

Її віртуальний образ сидів поруч, так само звісивши ноги з даху. Вона весело бовтала ними, наче могла відчувати вітер.

— Знаєш, люди мені завжди подобалися, — відгукнувся Фір, не відриваючи погляду від вулиці. — Особливо своєю жагою до змін. Напевно, це через те, що їхній вік надто короткий.

— Наскільки я розумію, коли ти і твій народ жили у своєму світі, ви не були безсмертними.

— Ні, не були. Але ми все одно жили значно довше за людей. Середня тривалість життя становила близько шістсот років. І в нашому світі рідко щось змінювалося. Можливо, саме через це ми й зазнали поразки.

— Фір, у мене є ідея, — пожвавилася Іфа. — Можливо, Наті зможе щось розповісти щодо капсули з маною. Вона все ж має значно більше інформації про те, що зараз відбувається.

— Думаю, ти маєш рацію. Варто її розпитати.

Після того як староста втік, частина городян одразу взялася відновлювати зруйновані ворота. Хоран організовував варту — потрібно було якомога швидше взяти під охорону вразливі й важливі ділянки поселення. Наті, її сестра й якийсь хлопець зайшли до будівлі ратуші. За світлом, що спалахнуло на самому верхньому поверсі, було зрозуміло, де їх шукати. 

Це було невелике поселення. Фір нарахував приблизно тисячу людей, тому дочекався, поки більшість розійдеться по домівках. Після цього він одним довгим стрибком застрибнув на один із балконів ратуші.

Наті й Ліка порпалися в документах старости, коли на балконі почулися чиїсь важкі кроки. Орес миттєво підняв гвинтівку й вийшов уперед, готовий захищати дівчат.

Коли двері на балкон відчинилися й до кімнати увійшов хлопець у чорній броні, він просто не встиг нічого зробити. Той опинився в нього за спиною так швидко, що Орес навіть оком не встиг моргнути.

— Юначе, опусти зброю. Нею ти можеш зашкодити хіба що собі.

Голос хлопця в чорній броні звучав так холодно, що в Ореса пробіг мороз по спині.

— Усе гаразд, Оресе, це наш друг, — Наті обвела руками кімнату. — Усе це завдяки тобі.

— Ні. Просто так збіглося.

Фір підійшов ближче й акуратно поклав на стіл капсулу з маною.

— Можеш розповісти щось про цю штуку?

Усі присутні втупилися в крихітну капсулу посеред столу. Наті першою підняла голову й подивилася на Ореса.

— Ти в нас інженер і знавець реліквій, тож тобі слово.

— Це ніяка не реліквія, — він підійшов ближче, уважно розглядаючи предмет. — Я ще ніколи не бачив повного концентратора мани.

— Чудово. Ти знаєш, що це таке. А де їх беруть, знаєш?

— Мандрівні торговці кажуть, що на сході є спротив, який ще з часів падіння старого світу воює з Вершителями. Вони використовують такі. Але для чого саме, і тим більше де їх виготовляють — мені не казали.

— Немає ніякого спротиву, усе це казки... — вигукнула Ліка, але Фір жестом  змусив її замовкнути. 

— Ні, не казки! Я теж одного разу знайшов такий, тільки він був пошкоджений і трохи відрізнявся, — гаряче продовжив Орес.

— Де?

— Недалеко звідси, за пагорбами, є старі руїни. Там під землею цілі лабіринти. В одному з приміщень я й знайшов той концентратор.

— Можеш показати? Він у тебе із собою? — спитав Фір.

— Ні. Він удома.

Фір мовчки дивився на нього суворим поглядом.

— Що, просто зараз? — здався Орес, не витримавши тиску.

— Будь ласка, заради мене, —  попросила Наті.

— Гаразд. Скоро буду! — крикнув він уже на бігу.

Після його відходу Фір вийшов на балкон і тихо, так щоб його не було чути в кімнаті, звернувся до Іфи:

— Сподіваюся, ти визначила наше місцеперебування.

— Без зв’язку із супутниками це було нелегко. Але завдяки моїм базам геолокації я відстежила наше переміщення від крипти. За візуальними маркерами я ідентифікувала це місто як Верхній Гарлонд.

— Серйозно?! Це Гарлонд? — трохи голосніше, ніж потрібно, вигукнув Фір.

— А руїни, про які говорив Орес, найімовірніше — «Форт Селен». База військово-космічних сил Об’єднаної Землі.

Поки Фір розмовляв з Іфою, встиг повернутися Орес. Увійшовши до приміщення й не побачивши хлопця в чорній броні, він підійшов до Наті й запитав, де той.

Вона кивнула на двері, що вели на балкон, і додала:

— Він там уже хвилин п’ять сам із собою розмовляє.

Ось твій варіант із заміною:

— Де ти взагалі з ним познайомилася? Від нього в мене мороз по шкірі.

— Він врятував мене, коли люди Віктора везли мене на аукціон, — спокійно відповіла вона. — І так... мені з ним теж трохи не по собі.