Глава 2

Дорога, якою вони рухалися, майже зникла. Серед невеликих полів виднілися рідкісні скелети машин, розворочені остови будівель. І лише коли вони піднялися на пагорб, перед ними розкинувся похмурий краєвид міста.

Марбор був грубим клаптем цивілізації серед мертвих руїн. Його звели в покинутому промисловому секторі старого міста, де між скелетами бетонних багатоповерхівок тулилися саморобні будівлі з металу, шлакоблоків і корпусів давно списаної техніки. Над усім цим височіли дозорні вежі з прожекторами та застарілими турелями, що пильно стежили за околицями.

— Яке миле місце, — буркнув Фір, стримуючи коня.

— Це Марбор. Тут усе тримається на страху. Віктор і його банда вважають себе королями, — майже пошепки промовила Наті. Її погляд став жорстким. — Он та вежа з водонапірною баштою — їхнє лігво. Під нею склади й камери. Мій дім... був трохи далі, на південному боці, біля заваленого торгового центру.

— Зрозумів. Скільки в нього людей?

— Усередині постійна охорона — людей двадцять. Загальної кількості я не знаю, але приблизно чоловік сорок, плюс тварюки. У нього є клітка з броньованими гончими. Я чула, що він може ними керувати.

Фір мовчки кивнув і повів коня до міста.

Коли перші промені сонця торкнулися поламаних остовів, вони вже стояли перед масивними воротами Марбору. На вежі над воротами щось заскрипіло, і в прорізі з'явився вартовий із гвинтівкою. 

— Стій! Хто такі?

— Подорожні. Шукаємо притулок на кілька днів, — першою відповіла Наті, скинувши каптур.

Її обличчя спливло в пам’яті дозорного, і той різко випростався.

— Стій... Наті?! Жива?

— Так. Я повертаюся додому.

Ворота зі скреготом почали відчинятися. Щойно вони в'їхали до міста, назустріч із будівлі неподалік вибігли двоє — сивочолий чоловік і дівчина років шістнадцяти з копицею темних кучерів.

— Наті! — голос чоловіка здригнувся. — Наті, люба...

Вона спішилася й кинулася до нього. Він міцно стиснув її в обіймах. Молодша сестра пригорнулася до Наті, сховавши обличчя в неї на плечі.

— Дядьку Хоране... Ліко...

— Ми думали, ти загинула, — прошепотів Хоран. — Ми весь час тебе шукали... Коли дізналися, що з тобою зробили ці покидьки...

— Я знаю, — схлипнула Наті. — Староста заплатив Віктору.

Хоран завмер, а тоді стиснув щелепу.

— Ти впевнена? — серйозно спитав він.

— Так. Віктор сам сказав це, коли прийшов до нас додому. Староста боявся, що батько займе його місце.

Фір спостерігав збоку, не втручаючись. Потім підійшов ближче й тихо промовив:

— Я залишу вас. Мені потрібно зустрітися з Віктором.

Хоран обернувся.

— Хто ти такий?

— Просто подорожній, — кинув через плече Фір, не озираючись, і рушив у бік старої водонапірної вежі, чорною тінню розчиняючись у вузьких вуличках міста.

Наті провела його поглядом, у якому змішалися тривога, надія і щось іще — невиразне, пекуче, мов іскра перед бурею. Потім вона глибоко вдихнула, розвернулася й подивилася на Хорана.

— Дядьку... Нам треба поговорити. Терміново. І не тут.

Хоран кивнув, не ставлячи зайвих запитань. Він буквально шкірою відчував зміни. Мовчки обійняв плечі племінниці й повів їх із Лікою знайомими, запиленими провулками до свого дому.

Колишню аптеку переробили на житло. Ззовні стіни давно заросли плющем, але всередині було тепло, пахло сушеними травами й відчувався затишок.

Вони сіли за старий дерев’яний стіл. Ліка поставила перед ними глиняний кухоль із водою. Мовчання повисло на мить, і тоді Наті рішуче заговорила:

— Із старостою треба щось робити. Усе це зайшло надто далеко. Побори, доноси, рабство... смерть батька й брата. Ми не можемо просто сидіти й чекати, поки нас усіх виріжуть по одному.

Хоран важко зітхнув. Схиливши голову, він провів долонею по обличчю.

— Думаєш, ми з твоїм батьком не намагалися? Люди бояться. Півміста годується з рук старости, інші — затикають вуха й моляться, щоб до них не дійшли. А в нього захист — Віктор і його шакали. Щойно хтось піднімає голос — до ранку зникає.

— Я знаю. Але час настав, — відповіла Наті. — Фір візьме на себе банду Віктора. А ми... ми почнемо підіймати народ. Якщо староста втратить підтримку банди, він упаде. А якщо спробує втекти...

— Ми його не випустимо, — голос Хорана став твердим, як камінь. — У мене залишилися друзі, ті, хто ще не продався. Колишні вартові, бійці, ремісники. Ті, хто пам’ятає, як було раніше.

Він на секунду замовк, насупившись.

— Тільки одне питання, — продовжив він, вдивляючись в обличчя племінниці. — Ти впевнена, що цей хлопець впорається сам із цілою бандою?

Наті повільно кивнула.

— Він... самотужки й голими руками розірвав чорного вовка.

Ліка, яка до цього сиділа тихо, різко підняла голову, а її очі округлилися.