Фотонна магія

Глава 1

Олекса

Яскравим полум’ям спалахнув небосхил і сонне місто ожило. Олекса завмерла та зачаровано вдивлялася в цю зловісно палаючу, але таку справжню красу свого міста у червоному зареві. Навколо височіють химерні будівлі, виконані в усіх можливих стилях архітектури. Одразу відчутно, що знаходишся в серці Хмельницького, за сучасними фасадами якого ще дихає старий Проскурів.

Олександра Штельмах з братом живуть на 10 поверсі новобудови в центрі міста. Переїхали вони сюди нещодавно, так сталося, що забудовники знесли їхню домівку і натомість надали житло в цьому будинку. Спершу така пропозиція для дівчини була вельми привабливою, але наразі, оселившись в новій квартирі, Олекса відчула, що власноруч знищила частинку історії Проскурова, а разом з тим й історію своєї сім’ї.

- Сандро, йди снідати, зайчику! – вперше, з тих пір як переїхала, Олекса почула голос матусі.

Вона різко повернулася, намагаючись щось розгледіти в осяяній заревом кімнаті, але все безрезультатно. Схід сонця сьогодні розсипався на фотони сподівань. Та дівчина знала, що побачити маму їй більш не судилося. Це все лише плід її фантазії, не більше.

- Мамо, Ви знайшли нашу нову домівку… – блиснули дві слізки на молодому та змученому обличчі.

- Звісно, доню, я завжди з вами, де б ви не жили… – промовив голос і більше Олекса його не чула. Дівчина впала на коліна і з її очей вихлюпнули сльози, різноколірно розфарбовані палахкотінням світанку.

Минуло 5 років як молоде і беззахисне дівча залишилося на руках з дворічним братиком. Усіх її рідних спіткала біда, страшні події, що одна за одною забирали життя любих серцю людей. І Олекса жила в страху, що наступного разу матуся прийде не просто навідатись, а забере її з собою, залишивши маленького Якова на поталу світу.

Першим сімейство Штельмахів покинув дідо, кажуть, що його вбила блискавиця. От чого йому не сиділося тієї грози в хатині? Єдине, що пам’ятає з того часу Олекса – це крики на допомогу знадвору. Дідусь пішов глянути і по можливості допомогти, а далі, десь там, за вікном, все потонуло в хвилях блискавичного вогню, грому і… більше він не повернувся.

Тато пішов наступного року. Після поховання діда, він сильно горював і почав пиячити, а в якийсь момент наче збожеволів, почав розмовляти з дідом, ніби той живий. Та одного ранку не прокинувся.

До того моменту як померли мати і бабуся, серце Олекси настільки страждало, що отого болю, котрого відчувають діти від втрати матері, вона й не відчула. Дівчина зустріла горе зі стриманою готовністю розірвати увесь світ, котрий хоча б спробує відняти в неї Якова.

З тих пір мати приходила щоп’ятниці з першими променями ранішнього полум’яного сонця. Спершу Олексу це лякало, думала, що вона божеволіє, як тато та потім змирилася і навіть з нетерпінням чекала наступної зустрічі, адже вона потребувала підтримки. Так було й досі, доки вони з Яковом не перебралися до квартири.

Близько шести місяців тому, прийшли представники від забудовника з пропозицією обміняти стару хатину на квартиру в новобудові. Ця пропозиція видалася Олексі останньою надією стерти з лиця землі всі біди та негаразди, що спіткали її та родину. Дівчина погодилась і незадовго стару єврейську хатку знесли. Вона бачила з вікна нової домівки як падають стіни будинку, розсипається на каміння старий Проскурів, адже скоро на його місці виросте сучасне місто Хмельницький.

Олекса підвелася з колін, зібралася з духом і пішла будити братика.

- Якове, мій золотий, вставай. Пора іти до школи.. – маленький носик хлопця скривився та засопів ще дужче, але вже не сонно, дівчина посміхнулася і продовжила – Я знаю, що ти вже прокинувся.

- О ні, Сандро, я тебе прошу, ще п’ять хвилин. Мені наснився такий солодкий сон, наче дідо купив велосипед та вчить мене на ньому їздити. – Олекса почала будити брата інтенсивніше.

- Якове, чуєш мене? Вставай! Нема коли відлежуватися! – малюк встав і поплентався сонно до вбиральні.

Відправивши брата до школи, Олекса попрямувала на роботу. Тяжко їм було з братом, самотньо та сумно, хоча могло бути й гірше. Адже в зв’язку з тими страшними подіями, дівчина не мала змоги закінчити навчання, а отже й гарної роботи їй знайти не судилося. Проте Олекса не жалілася, вона робила каву і торгувала букетами квітів в кав’ярні - ароматнішої професії годі й чекати.

Невеличка кав’ярня, що знаходилась по ліву сторону від входу до міського будинку культури, розташована на розі архітектурної історії Проскурова. З правого боку – вхід до першого постійного театру[1] старого Проскурова, що діяв на початку ХХ століття. З лівого – колись цегляний будинок у стилі цегляного модерну – на початку 1960-х він «придбав» ще 2 поверхи та водночас сховалися під плиткою і всі його оздоби. А на задньому плані – сучасний «елітний» довгобуд, що своїм виглядом повертає в реальність залишаючи Проскурів позаду.

На роботі душа та свідомість Олекси спочиває від важкої реальності: тут лише терпкий запах кави змішаний з різнобарв’ям квітів і - люди-люди-люди… Безліч людей та за що раз інші. А вдома, вже 5 років як скорботна тиша.