Кіт і Фотографка

Пролог

Кожен, хто колись намагався сфотографувати щось справді прекрасне — промінь, що ковзає по стіні, або кота, який саме в цей момент вирішив виглядати геніально, — знає головне правило фотографії: як тільки ти націлиш об’єктив, краса одразу втікає.
Але одного разу Фотографка, яка мала надто чутливу камеру й надто нетерплячу душу, вирішила, що сьогодні вона цю красу таки впіймає. І саме тоді почалося найфантастичніше, що коли-небудь траплялося з кимось, хто просто хотів гарне світло.

⸻

Фотографка сиділа біля старого паркану, вдивляючись у небо, ніби саме там продавали ідеальні кадри. Поруч сидів Кіт — товстий, розумний і самовпевнений, як усі, хто ніколи не поспішав.
— Ти знову полюєш на мить? — запитав він, позіхаючи.
— Я не полюю, я працюю, — відповіла вона, натискаючи кнопку спуску.
— Угу. А я не сплю, я просто медитую горизонтально, — буркнув Кіт.

Вона зітхнула. Світло було саме те, що треба, але кадри виходили мертвими. На них не було життя — лише кольори, тіні й відчуття, що хтось щойно вимкнув сенс.
— Он бачиш, — сказала вона, — зараз ідеальний момент!
— Ідеальних моментів не буває, — відповів Кіт. — Є лише ті, які не встигли втекти.

І тут — клац. Звук затвора, короткий спалах — і світ зник.

Вона не впала — вона прослизнула кудись, наче світ обернувся навиворіт і вирішив показати виворітний шов. Повітря стало густим, кольори — рідкими, а Кіт — дуже спокійним.
— Ну ось, — промуркотів він. — Нарешті ти впіймала мить.
— Де ми? — розгублено прошепотіла вона.
— У Країні Миттєвостей, — відповів Кіт. — Тут мешкає все, що люди встигли побачити, але не зрозуміли.

Навколо них стояло місто, збудоване з кадрів: вулиці складалися з розмитих пейзажів, будинки — з портретів, а небо постійно міняло колір, бо хтось забув виставити баланс білого.

Фотографка ступила на бруківку — і вона засвітилася.
— Вау, — сказала вона. — Це красиво.
— Обережно, — попередив Кіт. — Тут усе красиве. І все має дуже завищену думку про себе.

На площі гуркотіли барабани. Почався парад — хода Втрачених Кадрів. Ішли розмиті фото, засвічені негативи, зіпсовані плівки. Один кадр, особливо гордий, тримав банер “Невдалий — не означає непотрібний!”.
На трибуні стояв Кіт у капелюсі.
— Суд оголошується відкритим! — проголосив він. — Сьогодні розглядаємо справу “Фотографка проти забутих зображень”!

— Це ж мої старі фото! — злякалась вона.
— Саме так, — підтвердив Кіт. — І вони мають претензії.

Першим вийшов кадр із кривим горизонтом.
— Ти навіть не спробувала мене вирівняти! — обурився він.
— Я була в русі!
— І що з того? Я тепер схожий на море, що тікає вгору!

Другий кадр заплакав.
— Я ж був таким милим кошеням… а ти сказала, що я “не в фокусі”!
— Ну, справді ж…
— Але я був справжнім!

Кіт суворо глянув на неї.
— Визнати всіх кадрів виправданими, — сказав він. — Бо навіть те, що здається зіпсованим, — просто чесніше за решту.

Парад закінчився оваціями. Один піксель навіть вибіг обіймати Фотографку, але розпався від хвилювання.

Потім місто стихло. Повітря стало теплішим, і з тіні вийшов старий чоловік у пальто, зробленому з календарних аркушів.
— Ви хто? — спитала вона.
— Я — Час, — відповів він. — І я страшенно втомився від того, що за мною всі женуться.

Кіт кивнув.
— Ми знайомі, — сказав він. — Він завжди спізнюється, навіть коли приходить рано.

Час сів на лавку й відкрив валізу. Усередині щось дзюрчало.
— Це мої спогади, — пояснив він. — Витікають. Кожен хоче більше часу, але ніхто не береже те, що вже має.

Фотографка мовчала. Вона подумала, що, можливо, ловити мить — це не найкраща ідея. Можливо, краще просто бути поруч із нею.

— От бачиш, — сказав Кіт. — Нарешті доходить.
— Але я ж нічого не зробила!
— А хіба треба? — посміхнувся він. — Ти ж не на роботі, ти — у житті.

Світ навколо потемнів, але не страшно — радше, як тепла темрява після заходу.
— Це ніч? — спитала вона.
— Це Темна Кімната, — відповів Кіт. — Тут проявляються всі миті, яких ти не зняла.

І справді — на стінах почали з’являтися зображення. Вона побачила себе — не ту, що завжди з камерою, а ту, яка сміється, плутає кроки, дивиться на кота й не думає про композицію.
— Це мої фото? — прошепотіла вона.
— Ні, — відповів Кіт. — Це життя сфотографувало тебе. Без спалаху. Без фільтрів. Просто — як є.

І в цей момент Фотографка відчула, що вперше бачить по-справжньому.
— Тепер ти можеш повернутись, — сказав Кіт. — Але обережно: реальність не така кольорова, зате зручна для ходьби.

Вона кліпнула очима — і опинилась вдома. Сонце знову запізнювалось, а Кіт, звісно, сидів поруч, мов нічого не трапилось.

На екрані камери — кадр: порожня вулиця, трохи світла, трохи пилу, трохи щастя.
— Що це? — спитала вона.
— Це ти, — відповів Кіт. — Коли нарешті перестала полювати.

Вона засміялась.
— Знаєш, я, мабуть, сумуватиму за тією Країною.
— Не переймайся, — сказав Кіт. — Туди можна потрапити будь-коли. Просто треба перестати поспішати.

Він згорнувся клубком і промуркотів, ледве чутно, як далекий затвор камери:
— Усі кадри — виправдані. Особливо ті, яких ніхто не зробив.