Частина 1. Розділ 1

Про цю просто безглузду спочатку легенду, про безмежну любов братів до сестри я дізналась потім. Моя історія, а точніше роль у всій цій божевільні почалась з зовсім непримітної поїздки в Новий Орлеан – найбільше місто у штаті Луїзіана. Я поїхала туди в надії відкрити для себе щось нове. Кожного літа з 16 років я подорожую великими містами та мальовничими містечками США. Свого часу у мене була та сама «американська мрія», але пройшов момент дурної посмішки на обличчі та нестримного захвату і я просто почала насолоджуватись можливістю бути тут.

Так я подорожую вже 3 роки. І як мене відпускають батьки? Їм все одно на моє життя, інколи здається, що й на мене… Але у цьому всьому є і великий плюс. Мені не доводиться розповідати де я була і з ким, не треба ділитись своїми надіями, планами та сподіваннями. Вони дуже зайняті люди і вважають, якщо можуть забезпечити мене всім необхідним, то на цьому їх виховання закінчується. Іноді від цього дуже сумно.

Взагалі хоч мені і давали повну волю і грошей було достатньо, я цим не надто користувалась. На вечірки, на які мене дуже часто запрошували, не ходила. У мене не було хлопця. Я не була учасницею шкільних заходів. Але у мене була найкраща подруга – Тесса, ми з нею товаришуємо змалечку, я їй повністю довіряю. Навіть одного літа мені вдалось домовитись з її батьками і ми провели його разом. Це було неймовірно… Але вона виявилась дуже здібною у музиці і вже у старших класах її забрали на велику сцену. Ми до сих пір спілкуємось, але точно не так як раніше.

Я так і не представилась. Мене звуть Анна Мортан. У мене великі сірі очі. Темно русяве пряме довге волосся. З себе я висока, досить худа та з милим блідим обличчям, що не надто властиве жителям спекотної Бразилії, тому увагою я не була обділена. Але я хоч і проживаю останні десять років у Бразилії, я українка. Моя мама вийшла заміж за вітчима, коли мені було 2 роки, а біологічний тато нас кинув. Карлос не став для мене справжнім батьком, але став чудовим чоловіком для мами, цього мені було достатньо.

Цей сезон був особливим. Усі три місяці я провела у непримітному місті Новий Орлеан, яке вразило мене своїми краєвидами, кліматом та людьми.

Все почалось першого дня по прибутті в містечко. Цей день був дуже виснажливим адже переліт, влаштування у готель та план роботи на літо зайняв багато часу та сил. Усе ж ввечері я вирішила погуляти по «Безтурботному місту» як говорили міські жителі. Тут, як кажуть, виник джаз, постійно проходить багато мистецьких заходів та культурних свят. Ось я і вирішила завітати до Новоорлеанського музею мистецтв. Дорога до нього була неблизькою. Та все ж мій пригодницький дух переміг. Мені постійно хотілось пізнавати нове, знаходити людей, речі, які не тільки цікаві або гарні на вигляд, а у яких всередині незалежно від того річ це чи персона, можна знайти багато таємничого та секретного. Через це я навіть одного разу ледве не зруйнувала людині життя. Ось був випадок: їхала зі школи додому на тролейбусі, мені давали гроші на таксі, але я вважала це непотрібними витратами, так як йти було відносно недалеко, а за поганої погоди рятував громадський транспорт. За всю дорогу я помічала за одним хлопцем, що він дивився підозріло на мене і комусь телефонував поглядаючи. Я була дитиною впливових людей, у яких звичайно ж були вороги. І батьки завжди казали, що якщо будуть підозрілі люди потрібно терміново телефонувати їм. Так і зробила. Через 10 хвилин тролейбус зупинив загін поліції з п’яти машин. Його забрали, задля моєї безпеки. Як потім виявилось, то цей хлопець просто хотів зі мною познайомитись, а телефонував, щоб відмінити зустріч. Тому дам пораду на майбутнє: ніколи не робіть передчасних висновків!

Квартали змінювались широкими вулицями. Час ішов ближче до вечора. Сонце заходило за краї високих будинків. Квіти на чистих зелених полянах закривались у граціозні бутони. Мені подобався цей край! За свій ніжний, гарний, голосний, дзвінкий спів пташок. За плоди: соковиті, стиглі та без жодного гнилого вигину. У моїй країні ніколи не можна було посмакувати ними. Люди відразу зривали їх і продавали не думаючи про інших. Я перебуваю у містечку лише чотири години, а щедрість, доброта людей уже порадувала мене.

На афішах по всьому місту я дізналася, що саме сьогодні відкриття нового залу з ще незрозумілими людям експонатами та картинами. Як вчасно! Я захоплююсь фотографуванням і свій фотоапарат я завжди намагалася тягати за собою.

Повністю у своїх мріях за півтори години, а це доволі швидко, мені вдалося дійти до місця призначення.

Зайшовши у добре освітлене, давнє і прекрасне поміщення я відчула себе королевою. Багато музеїв у яких побувала, а це було більше сотні, були спроектовані уже в сучасному стилі. Ніхто не хотів відновлювати старезні, напіврозвалені будинки.

Як тільки я зайшла, то зрозуміла, що вдягнена не дуже доречно. Порівняно з дорогими костюмами чоловіків та вишуканими, хоч і не дуже вечірніми, сукнями жінок, я виглядала по простому. На мені було літнє червоне плаття і босоніжки. Добре, що мене хоч пустили.

Ох і довго я бродила довгими коридорами обдивляючись та оцінюючи кожен витвір, як справжній поціновувач мистецтва. Мій погляд зупинився на одній картині, яка висіла в невеликій кімнаті одна. Відразу стало зрозуміло, що це не з проста. Кожна деталь відображала внутрішній світ художника. Я дивилась на картину настільки довго, що здавалось ніби то побачила кожну мікрочастинку, мазок пензлика, що сходився в одне ціле.

Через деякий час помітила біля себе біловолосу дівчину з великими голубими очима і пухкими губами. Вона відповіла на мій погляд.