17

Єва

Маршал вислухав мене з великим інтересом.

-Очманіти. Вони говорили при тобі? Це настільки Гром тобі довіряє? Щось новеньке.-посміхнувся він.

-Ти не про те зараз думаєш,- буркнула я.

-Та ні, люба, якраз про те. Добре, залишимо поки що мого дорогого друга в спокої. Тепер я розумію, навіщо Горі ці документи.

-Це він тебе сюди відправив?-здогадалася я.

-Саме так. Тепер залишається їх тільки знайти. Треба поміркувати.

-Нічого міркувати, знайдемо хто вбив Ганну і дізнаємось про документи. Можливо, Віра не знала, що вони в неї. А якщо їх забрав її вбивця, то у нього ми і зможемо їх знайти.

-Сподіваюсь ти права. Отже цим і займемося завтра, а сьогодні у нас вихідний.

Він завів двигун і поїхав у бік виїзду з міста.

- Куди їдемо? - запитала про всяк випадок.

- За місто, звісно. Чи в тебе є ще справи?

-Льош, може краще додому?-спробувала відмовити його від дурного бажання потащити мене Бог знає куди.

-Я сам знаю що буде краще,-відмахнувся він.

До виїзду з міста залишалося кілометрів десять, Льоша пригальмував на перехресті перед світлофором, у цю мить на шосе виїхав мотоцикл із двома сідоками. Важко сказати, чому вони привернули мою увагу. Може, тому, що екіпіровані були із зайвим шиком. Шкіряні штани, короткі куртки в обтяжку й однакові шоломи, що поблискували на слабкому сонці. Крізь них фізіономій було не видно, від цього хлопці здавалися безликими, наче лиходії з комп'ютерних стрілялок. На світлофорі вони порівнялися з нами, Льошка навіть голови повернути не встиг, з нетерпінням чекаючи, коли загориться зелений. Хлопець, що сидів позаду, розстебнув блискавку куртки і сунув руку за пазуху. А я, схопивши Маршала за голову, повалилася на підлогу, тягнучи його за собою, встигнувши з тугою подумати, що якщо хлопець просто вирішив почухатися, виглядати я буду психованою дурепою. Пролунав хлопок, потім другий і третій. Навколо нестямно сигналили водії, на той час спалахнуло зелене світло, а вони так і не зрозуміли, що сталося. Заревівши, мотоцикл рвонув із місця, а я матерно вилаялася.

- Ідіот, за ним кілери полюють, а він поодинці роз'їжджає.

Льошка ошелешено подивився на вкрите брижами вікно і теж матюкнувся. У легкому ступорі він перебував недовго. Наплювавши на правила, розвурнувся і втопив педаль газу. Я не стала лізти із запитаннями, вирішивши, що якщо він отямився, то, мабуть, знає, що робить.

- Треба було викликати поліцію, - вголос подумала я, справедливо підозрюючи, що він на мої слова уваги не зверне.

- Сам розберуся.

- Сам так сам, - не стала я сперечатися. Його небажання спілкуватися з поліцією мене радше порадувало. Дізнавшись, що я знову опинилася замішаною в кепську історію, мої батьки в захват не прийдуть, а тато може зовсім зачинити в кімнаті.

Тим часом ми мчали дорогою, не зустрівши жодної машини. Ззаду теж ніхто не прилаштувався. Я змогла перевести дух, а потім засміялася. Сміх вийшов нервовим, треба б зупинитися, але не виходило. Льошка похмуро подивився на мене, вилаявся, потім пригальмував. Обхопив мене ручищами і притягнув до себе. Поплескав по спині і сказав тихо:

- Усе добре.

- Ага, краще не буває. - Я поспішно відсторонилася. - Ми просто так по окрузі катаємося чи в тебе є мета?

- Тут неподалік є будиночок. Мій, але про це майже ніхто не знає. Відсидимося, подумаємо.

- Ти б краще охорону викликав. Є в тебе охорона?

- От тільки не треба мене вчити.

- Куди вже мені... Гаразд, поїхали відсиджуватися. Ти будеш думати, а я собі теж знайду заняття за інтересами.

Незабаром показався будинок. Назвавши його будиночком, Льошка покривив душею. Будинок був дерев'яний, добротний, за міцним парканом. Маршал загнав машину в гараж, прибудований збоку, і ми разом увійшли в просторі сіни. Відчувалося, що жінки тут частими гостями не були. Обстановка спартанська. Винятком була хіба що кухня. Цілком сучасна, з електроплитою і духовкою. Олексій плюхнувся в крісло у вітальні, відкинув голову і начебто задрімав.

- Я їсти хочу, - у порожнечу заявила я. - Знайдеться що-небудь?

- Жратва в холодильнику. Я тут був два дні тому, запасся.

Вирішивши, що найкращий засіб від стресу - це фізична праця, я зайнялася готуванням, тим паче що продуктів виявилося в надлишку. Через деякий час у кухні з'явився Льошка, покружляв трохи і запитав:

- Ти як? Дуже злякалася?

- Ага. Чуєш, як зуби стукають, - відповіла я і в досаді тріснула по столу ложкою. - Льоша, ти самовпевнений придурок і зі здоровим глуздом не дружиш. Змінюй професію. Кар'єра крутого бандита, може, і буде вражаючою, але недовгою.

- А ти не каркай. От лайно, - в досаді плюнув він. - Тепер виходить, ти мені життя врятувала. І що мені з цим робити?

- Не паритися. Гей, врятований, йшов би ти звідси. Коли все буде готово - покличу.

Він наблизився, розвернув мене до себе й обперся об стіл руками за моєю спиною, притулившись до мене дуже тісно. І в очі втупився. Я відчула себе вкрай незатишно. Головне, його не провокувати. «Мені нізащо з ним не впоратися», - промайнула боягузлива думка. Під рукою нічого, крім ложки... Гідне знаряддя в боротьбі за чесноту.

- Я знаю, що мужиків після перенесеної небезпеки тягне розмножуватися, - якомога спокійніше сказала я. - Але я невідповідний об'єкт.

- Чому ж? - усміхнувся він. - Мужики до тебе липнуть, як мухи. Страшенно цікаво, що в тобі такого особливого.

-Нічого особливого, це я тобі авторитетно говорю.

Він відсторонився, а я змогла зітхнути. Але радіти поквапилася. Він схопив мене за волосся і підняв голову в гору, змушуючи дивитись на нього.

-Це твоя подяка? - запитала глузливо. А він притягнув мене до себе і поцілував.

 - А ось це подяка.

- Я б обійшлася.- промовила, коли він мене вдпустив і в цей момент помітила за його спиною Андрія. Він якраз входив в кімнату і міг спостерігати все, що в ній відбувалося.Я зблідла, а Льошка, помітивши зміни, які відбулия зі мною, повернувся і промовив: