13

Єва

Три дні я не виходила з квартири і рідко відповідала на телефон. Мої рідні думали, що на мне так вплинула смерть Сергія. Нехай краще так думають, ніж дізнаються правду. Правду про те, що їхня донька вперше в житті закохалася в самого непідходящого чоловіка в світі, який вирішив її використати в власних цілях. Тепер я розуміла, про що говорила Віра. І її почуття розуміла. Як вона тоді сказала? «Божевільне кохання»? Це саме воно. Мені дійсно було начхати вже на все. На ці вбивства, на те що мене втягнули у свої брудні ігри якісь покидьки, на свою безпеку та все інше. У мене боліла душа.

Костя приїзжав і довго сидів у кріслі, дивлячись на мої спроби вдавати що все гаразд. Хоча ми з братом дуже різні, але він єдиний, хто завжди без слів розумів мене. Він не став нічого запитувати, лише сказав, що якщо буде потрібна допомога, щоб дзвонила. Я була вдячна йому за це.

На четвертий день мені довелося приходити в себе. Рано вранці зателефонували з поліції і просили приїхати у відділок для дачі показів, у зв’язку з новими обставинами. Я одразу набрала Костю і він сказав, що вже все знає. Слідчий його знайомий і я можу йти туди сама, проблем не буде. Відділок був не дуже далеко від дому і тому я вирішила піти пішки, щоб розвіятись і подихати.

Бесіда тривала більше години і я вийшла з відділку поліції обдумуючи слова слідчого. Найближча дорога до мого дому була через парк. Я йшла по алеї та не могла зрозуміти, чому знову задумуюся про цю історію і чому досі не поїхала до дідуся. Поглинута міркуваннями, я покинула парк, мало що помічаючи довкола.

Від поштовху в спину я пролетіла вперед, ледь утримавшись на ногах. Хлопець бомжуватого виду зірвав з мого плеча сумку і приготувався тікати.

Я припинила свій політ і намагалася зрозуміти, що відбувається. І тут за моєю спиною хтось пригнічено помітив:

- Що ж ти робиш, мудила грішний? 

Вслід за цим злодій опинився на асфальті і тепер сидів, розсунувши ноги, і витріщався на мене. А я на нього. І в його, і в моїх очах читалася розгубленість.

Повернувши голову, я побачила поряд високого чоловіка з дуже сердитою фізіономією. Він нахилився, підняв мою сумку з асфальту і простягнув мені, сказавши поваленому ворогові:

- Щоб я тебе за хвилину не бачив.

Тому вистачило півхвилини, щоб схопитися на ноги і зникнути з очей. А я за цей час прийшла до тями та насамперед закрила рота, зрозумівши, що щелепа, яка відвисла в подиві, мене не красить.

- Все нормально? - спитав чоловік і підбадьорливо посміхнувся.

- Нормально, - тихо сказала  я і, схаменувшись, додала: - Дякую.

- Немає за що. Виручати з лиха гарних дівчат моє хобі.

- Дякую, - повторила я, не знаючи, що ще сказати. Піти відразу було якось незручно, і я продовжувала на нього дивитися. Років тридцяти пʼяти, високий і широкоплечий, темне волосся зачесане назад. Збоку від правої брови невеликий шрам, від цього здавалося, що око притягнуте до скроні, це надавало обличчю незнайомця дивну асиметрію, хоча неприємним його не назвеш. Однак щось у ньому насторожувало.

Швидше за все, річ була в тому, що хлопець просто не вмів посміхатися. Зустрічаються такі типи. Крива усмішка - це все, на що вони здатні, і мій рятівник, схоже, був одним із них. Зустрінься ми за інших обставин, навряд чи він мені сподобався б. Але зараз я вважала своїм обов'язком знайти в ньому риси благородного героя, хоча відібрати сумку у хулігана для такого здоров'я не бозна-який подвиг.

- Я машиною, - сказав він. - Можу підкинути.

Тут до мене дійшло: те, що я стою, завмерши, і з місця не рухаюся, може бути їм неправильно витлумачено. Я відчайдушно затрясла головою.

-Ні, ні, дякую. Я мешкаю неподалік.

- Тоді я тебе проведу, - він усміхнувся з деяким зусиллям.

Пропозиція більш ніж щедра, відповісти на неї слід було коротко і, по можливості, дохідливо, щоб йому вдруге нічого пропонувати не захотілося, але він мене врятував, отже, міг розраховувати на ввічливе звернення.

- Не турбуйтесь, прошу вас...

- Я краще потурбуюся, - заявив він, і в його голосі мені почулося знущання, але з виглядом героя це не в'язалося, і я подумала: справді почулося.

Тим часом він узяв мене за лікоть, і ми пішли вулицею, хлопець дивився на мене і посміхався, а я гадала, як вийти з дурного становища. «Ну, проводить мене, подумаєш. Тут лише два квартали, потерплю».

- Тебе як звати? - спитав він, вдосталь на мене надивившись.

- Єва. 

Він свиснув.

- Єва, - повторив він із смішком. - Гарно. А як тебе вдома батьки звуть? 

- Як мене звуть вдома, зовсім неважливо, - відповіла я, насилу стримуючись. Я не могла зрозуміти, чому він задав саме це питання.

- Значить, щось смішне?

- Чому смішне?

- Чого тоді не хочеш сказати?

- Слухайте, я вам дуже вдячна...

- Добре, до цього питання повернемось пізніше. Мене звуть Олексій.

- Дуже приємно.

- Сумніваюся, але гаразд. Треба ж із чогось починати.

– Що починати?

- Знайомство. Що ти робиш ввечері?

- Працюю, - посуворіла я.

- Шкода. Хоча до вечора ще багато часу. Заглянемо у кафе, каву поп'ємо. Можна чогось міцнішого. Чи перед роботою ні-ні?

- Ви до мене що, залицяєтесь? - Нахмурилася я.

- Знайомлюся. З метою створення сім'ї.

- Дякую, але про сім'ю я думати не планую.

- Тоді без сім'ї, я по-любому згоден.

Грубі слова рвалися з мого язика, але він зареготав. Очі його дивилися глузливо, і мені раптом стало ясно: ким-ким, а тупоголовим безробітнім, що пристає до дівчат на вулицях, він точно не був.

- Гаразд, не гнівайся, - сказав Олексій. - Чого знайомитися не хочеш, заміжня, чи що?

- Заміжня, - кивнула я.

- Так? Тобі ніхто не казав, що брехати некрасиво?

- З чого ви взяли, що я брешу?

- З того, - лаконічно відповів він.

- Припустимо, брешу. Але в мене є хлопець і...