8

Єва

-Про що ти дізнався?- запитала я Андрія, коли ми сіли в машину.

- Цікаво?- посміхнувся він. А мені захотілося стукнути його чимось тяжким по голові. Як можна знущатись з мене, коли я просто згораю від цікавості?- Добре, не буду тебе мучити. Відкрий в телефоні останнє повідомлення.

Я взяла в руки гаджет і знайшла потрібне смс. Відкрила і почала читати:

- «Пономаренко  Єлизавета Василівна, потрібного нам віку проживає останні п’ять років у Туреччині. Будинок бабусі продала одразу після смерті старої, користуючись послугами рієлторської компанії. Сюди не приїздила. Про те, що отримала дім в спадок від діда, вперше чує. З селищної ради з нею ніхто не зв’язувався. Дім в селі їй не потрібен, але вона обіцяла дізнатись.» Це як так?- перевела я здивований погляд на Андрія. Він ще ширше посміхнувся:

-Ти далі читай, там ще цікавіше.

- "Сюди вона точно їхати не збирається,- продовжила читати я,- проте, ми поцікавились чи не втрачала вона паспорт і дівчина згадала, як незадовго до своєї поїздки дійсно його загубила. Відпочивала з друзями на турбазі та зранку вже паспорт не знайшла. Випито тоді було багато, тому була впевнена, що загубила його. Паспорт одразу виправила і забула про втрату."

- Виходить Ліза — це не Ліза насправді?- у мене не укладалося таке в голові,- Тоді хто вона?

-А ось це найцікавіше. По фото не вдалося упізнати дівчину, але в будинку, де вбили Серія, менти змогли знайти досить чіткі відбитки. В базі вони були, адже дівчина одного разу засвітилася по підозрі у крадіжці. Як думаєш, хто?- підморгнув він мені.

-Ти довго знущатись будеш?- не витримувала вже я,- Кажи!

-Твоя Ліза — насправді Брита Ганна Геннадіївна, рідна сестра нашого Олега.

-Так вона ж зникла?- вирячила я очі.

-Звідки знаєш?- поцікавився чоловік. Я коротко переказала йому розмову з братом,- Я розмовляв з Максимом і він сказав, хто Борьку звів з Олегом.

-Ганна?

-Саме так. І порекомендував поговорити нам з одним чоловіком, який досить близько знав її. От до нього ми зараз і їдемо.

Я відкинулась на сидіння і притихла. Думки в моїй голові скакали як блохи. Я не могла зрозуміти навіщо Ліза, тобто вже Ганна брехала мені. І навіщо набилася в подруги? Та і що взагалі відбувається? Мені все менше подобалася ця історія, але відступати я вже не хотіла.

Будинок, до якого ми приїхали, був дванадцятиповерховий, довгий, сірий і явно вимагав ремонту, хоч і був збудований нещодавно. На залізних дверях був кодовий замок, проте деякі цифри від частого використання витерлись і ми без проблем змогли відчинити його. Ліфт, звісно, не працював і на шостий поверх довелося підійматися пішки. Ми зупинилися біля новеньких дверей і Андрій натиснув на дзвінок.

Пройшло зовсім трохи часу і нам відчинив чоловік. У нього було цікаве обличчя, з великим носом і очима на викоті. Трохи за п'ятдесят, засмаглий і міцний, з тих, хто вільний час воліє проводити на повітрі.

-Доброго ранку, Юрію Миколайовичу, — привітав його Андрій.

-О, Гром, привіт. Ти чого тут?- в цей момент він перевів погляд на мене і його губи розтягнулися в широкій посмішці.- Що це за красуня з тобою? Ви заходьте,- пропустив нас всередину,- чого у дверях стояти. У тебе до мене якась справа?

Ми роззулися і пройшли довгим коридором у вітальню, яку  від кухні відділяла довга барна стійка з високими стільцями. Квартира була простора і ремонт зроблений зі смаком. Мені тут подобалося. Власник квартири ввімкнув кавоварку і поставив перед нами чашки з ароматним напоєм.

-Познайомиш нас?- звернувся він до Андрія.

-Юрій Миколайович, власник декількох нічних клубів в нашому місті…

-Бери вище,- перебив його Юрій Миколайович,- вийшли вже на обласний рівень!

-Навіть так? Не знав. Вітаю. А це Єва.

-Єва?- поглянув на мене чоловік.

-Просто Єва.- сором’язливо посміхнулася я.

-Ну, раз так, тоді я просто Юрій. Отже, що вас привело в моє помешкання?

-Тут одна пташка мені наспівала, що ти був знайомий з Ганною Бритою,- Юрій скривився, коли почув ім’я,- схоже правда. Не міг би ти розповісти про неї?

-Боюсь, все, що я можу про неї сказати, не для таких ніжних вушок, як у вас, Єво.

-Не переймайтеся, я переживу. Нам дійсно потрібно знати про неї будь-що.- посміхнулася я до нього.

-Та мені приховувати нічого. Тільки чому вас цікавить ця хво… не дуже гарна дівчина?

-Можеш не стримувати себе,- посміхнувся Андрій,- повір, у нас приблизно такі ж емоції викликає ця персона. Якщо у двох словах: вона представилася другим ім’ям і втерлася в довіру до цієї милої дівчини,- кивнув він на мене,- а потім підставила і зникла. Хотілося б знайти.

-Ну, тут я навіть не здивуюся. Добре, розповім як є. Може і допоможу чим. З Анькою нас познайомила Віра Мартинова. Ми з її чоловіком близько дружили, до його смерті.

-Мартинов — це Лев Степанович?- запитав Андрій.

-Точно. Батько твій його добре знав. Ми ж зустрічались з тобою на його ювілеї, пригадуєш?

-Пригадую. Так, Земля кругла. Добре, давайте далі.

-Після смерті Лева я підтримував Віру як міг. Вона була не поганою дівчиною, хоча і дурною. Діти Лева від першого шлюбу залишили її практично без штанів. Перша його дружина була рідкісною стервозою. Віра декілька разів зверталась по допомогу і я не відмовляв. Одного разу зустрів її у себе в клубі. Вона була з подругою. Запросила посидіти з ними, я не відмовився. Анька весь вечір поводилася дуже сором’язливо. Практично не пила і з захопленням слухала мене. Ну я і поплив. Не знав же в той момент, яка насправді вона шмара. Зустрічалися ми з нею пару місяців. В ліжку мене все влаштовувало, але далі заходити я не хотів. Це я вже потім дізнався, яка насправді Анька. Вона дешева повія і дурепа. Тупа. У мене від неї голова починала боліти за десять хвилин і нудота наверталась. Вона піде з будь-ким і ляже з будь-яким, навіть без особливої ​​користі, просто про всяк випадок, раптом пощастить і хтось дасть грошей. Віра теж жила за рахунок мужиків, але робила це якось інакше, в ній щось було... і на деякі речі я просто заплющував очі. Анька зовсім інша, дешева повія, на яку шкода витрачати час. Мене вона обрала в папіки з однієї причини: сподівалася поживитися. Я не проти дати їй грошей. Зрештою, я з нею спав, а дрібнитись не люблю. Але на момент, коли я вже хотів з нею прощатись, вона повідомила мені про те, що вагітна. Я одразу сказав, щоб робила аборт і ми розбігаємось. Мене діти не цікавлять, тим паче від неї. В той час уже почали й до мене доходити чутки про те, яка насправді ця дівка. Вона звалила від мене в сльозах, грала звісно вона чудово. А ввечері мені подзвонила Віра. Почала давити на совість. Я сказав, що на кілька штук баксів вона могла розраховувати, за завдані незручності, бідолашній треба на щось жити після аборту, раз вона буде деякий час непрацездатна. Але Віра раптом завела бодягу на тему: вона хоче лишити дитину. Це здорово мене розлютило, бо скидалося на шантаж. Якби не Віра, я б цій сучці махом мізки вправив, але мені не хотілося виглядати в її очах... Чому посміхаєшся, Гром?- сумно посміхнувся Юрій,- Ми з чоловіком Віри близькими друзями були та перед смертю він взяв з мене слово підтримувати її.  Не зрозумієш ти. Далі я зустрівся з Вірою, сказав їй, що згоден заплатити. Я був певен, що Аньку це влаштує. Якщо ні, не отримає жодної копійки. Віра непогано знала мене і порадила Аньці погодитись, що та й зробила. Але я хотів переконатися, що їй не спаде на думку заробити на тому ж ще раз. І я сказав, що до лікаря відвезу її сам. Віра порадила Райзмана, ти повинен його знати. Його батько займався антикваріатом, доки його не вбили на порозі магазину.