Розділ 50

То це була остання іскра? Її шанс на милість та повернення крил? Карро зухвало посміхнулась, дивлячись Левіафану в очі — це все, на що вона була здатна. Ні, не прийняти виклик, а дозволити собі останній бунт, який дозволить їй найлютіший демон пекла, поки не усвідомить, що все втрачено. Підлога накренилась, Карро здалось, що її повело кудись у бік.

— Я згодую тобі сутність янгола, дівчинко. Стільки, скільки знадобиться, щоб повернути іскру, — проричав демон і стряхнув невидимий пил зі своїх одеж.

Карро пирхнула:

— Не допоможе.

Але щось відбувалося, і не з її дурною головою, бо спочатку Карро здалось, її стражденне тіло ось розвіється по сяючій підлозі колись прекрасної бальної зали. Фортеця здригнулась, точно ваза, яку раптово зачепили і та качнувшись, з тріскром розлетілась по мраморній підозі, й зі стелі почали сипатись камінці. Слова застрягли у роті, Карро витерла щоки крижаними та брудними долонями та прищурила сірі очі.

— Все-таки не треба було чіпати духів, — зітхнув Мортіферекс.

— Заткни рота, цілитель, — Левіафан роздратовано виструнчився. — Джерело треба було наповнити демонічною енергією давним-давно, а Адмірал усе віддавав данину місцевим чудовиськам.

Фортеця здригнулась і забилась судомами, ніби жива істота. Залишатись усередині міцних стін стало небезпечно. Карро піднялась на коліна, хрипко дихаючи, і перш ніж спробувала підвестися на ноги, Левіафан схопив її, як кошеня, за шкірку.

— Забирай старого, — наказав демон Мортіферексу, а той запитально підняв одну брову, мов: чого тільки чоловіка?

Левіафан кинув хижий погляд на Карро і нестерпно солодко промовив: мовляв, якщо душа дівчини повернеться у пекло, коли її оболонка буде зруйнована, то він її знайде вже там. Вона все ще належить пеклу.

Він рвучко потягнув дівчину за собою, не церемонячись і ледь не вириваючи руку, поки Мортіферекс, важко дихаючи, підхопив напівпритомне тіло Кафце й рушив слідом крізь хмари вапняного пилу та сірчаного гару.

Анна залишилась лежати. Маленька струнка постать подруги на темному мраморі.

Карро спробувала вирватись, але демон ще сильніше стиснув передпліччя — настільки, що вона не стримала скавуління.

Кам’яні склепіння коридорів тріщали й розколювалися, мов крихка шкаралупа, і зі стелі на них сипалися важкі уламки чорного мармуру, змушуючи здригатися від кожного глухого удару об підлогу. Судоми фортеці нахиляли галереї під химерними кутами, й Карро кілька разів зрадливо спотикалася, втримуючись на ногах лише завдяки безжальній залізній хватці Левіафана, яка обпікала її шкіру крізь тонку сорочку. Навколо них з усіх тріщин просочувалися визволені духи — чорні, шиплячі сутності, що проносилися над головами з голосінням і наповлювали морок кривавими спалахами. Демон не звертав жодної уваги на сутності.

— Де цей клятий ідіот? — рикнув Левіафан, озираючись. Карро подумала, що він говорить про Адмірала, та точно не знала. Ідіотів тут було достатьо.

Карро ще раз спробувала висмикнути руку, поки він був зосереджений на пошуках. Але демон навіть не помітив її потуг і, хмикнувши, притягнув її ближче:

— Ходімо, ми вже близько.

Мортіферекс лише моргнув своїми червоними очима і з легкістю потягнув Кафце далі.

Вони звернули у вузьку напівзавалену галерею, що вела до нижніх ярусів і потаємного виходу — низької арки, вирубаної в самому серці монолітного обсидіану, про існування якої знали лише найвищі вартові.

Карро про існування такого не знала.

Повітря тут стало настільки густим, що кожен вдих обпікав легені Карро гарячим подихом.

Дівчина відчувала, як власне тіло зрадливо підводить її: кожен крок відгукувався гострим, пронизливим болем у розтрощених ребрах, а босі ноги ковзали по дрібній мармуровій крихті та гарячому каменю. Але найгіршим був не фізичний біль, а задушливе відчуття провини, що мертвою хваткою стиснуло горло. Анна... Вона залишилася лежати там, на підлозі бальної зали, беззахисна перед валом визволених, розлючених духів. Думка про те, що вона знову не змогла нікого врятувати, розривала Карро зсередини гірше за кігті Левіафана. Вона гарячково намагалася дотягнутися до власної сутності, кличучи бодай найменшу тінь, але всередині відлунювала лише випалена, крижана порожнеча.

— Не пручайся, дівчинко, бо зламаю другу руку, — крізь гул розколених стін просичав Левіафан, рвучко штовхнувши її вперед.

Велетенська кам’яна плита з гуркотом обвалилась за їхніми спинами, остаточно відрізаючи шлях назад і здіймаючи хмару непроглядного пилу. Карро лише міцніше зціпила зуби, проковтуючи залізний присмак власної крові. Вона бачила, як попереду Мортіферекс, важко дихаючи й спотикаючись під вагою обм'яклого тіла дядька, вперто пробивався крізь вихори чорного пилу.

Судоми фортеці ставали дедалі лютішими: масивні склепіння тріщали, з розколин у землі виривалися криваво-червоні спалахи застояної демонічної магії, а звідусіль чулося голосіння спротворених душ. Запасний вихід уже жеврів у напівтемряві — важка кована брама, вкрита захисними рунами, що тріпотіли під натиском руйнівної сили. Карро кинула на Левіафана погляд, сповнений запеклої, дикої ненависті.

Десь у найглибших ярусах замку, де розривалися древні силові жили, щось безповоротно згасло. Смерть Адмірала — остаточна й незворотна — прошила замкові стіни кривавим імпульсом, розриваючи давні магічні узи й печатки, що роками утримували баланс фортеці та приковували її вартових.