Розділ 49

Фортеця Пекла билася у справжній агонії. Тисячі спалахів блискавки вирували над вежами; вони нагадували жахливі палаючі дерева, що тягли свої гілки до темного каменю, аби поглинути, розірвати та пробити його. Але це видовище не зупиняло потік демонів-воїнів, які беззупинно йшли в атаку, безглуздо втрачаючи життя проти організованих янгольських військ. Демони давно втратили своїх командирів. Ізіас ще пів години тому відітнув голову останньому з них і тепер спостерігав з висоти за натовпом, що рухався з ревом, тупотом та якимись вигуками, які зовсім не були схожі на накази — хаотично, проте з однією метою, яка, навпаки, робила демонічну армію ще небезпечнішою: вони йшли вбивати. Ні жахливі рани, ні смерть побратимів не зупиняли цю орду. Вони втоптували мертві тіла у землю своїми шкіряними чоботами, зі страшним хрускотом ламалися кістки. Кров, бруд і сморід.

Проклята земля не встигала поглинати тіла. Демони більше не розсипалися на пил. Ніби змінювалися правила гри… Проте Ізіас так це і розумів: Фортеця Пекла, що б’ється в лихоманці, викидає таку кількість енергії, що змінює саму природу цього місця. І янголу кортіло дізнатися, якого біса там відбувається… І чи жива ще Карро. Останнє стало найважливішим.

Ізіас бачив слабкі місця в дикому натовпі, скеровував своїх воїнів та віддавав чіткі накази, але, здавалося, кількість демонів не зменшувалася анітрохи. Він знайшов у натовпі його воїнів молодого воїна Землі, що кривив губи та морщив носа, коли переступав через тіла демонічних велетнів. Уся ліва нога була заляпана кров’ю, але те, як він гидливо сіпався, свідчило — кров була очевидно не його. Він покликав його кивком голови вбік.

— Що? — змучено запитав воїн Землі, важко дихаючи. — Цей натовп якийсь безкінечний. Звідки вони лізуть?

— Із Пекла, у Фортеці стільки місця немає, — Ізіас потер чоло. Голова боліла нестерпно, ніби туди забивали розпечений цвях, а це означало, що з його дорогоцінною та проблемною Карро щось відбувається. — З Анною змін немає?

— Ні, вона наче і при тямі. Я чую крики, наче крізь товщу води, але не саму Анну. Фортеця блокує цей зв’язок, — похитав головою воїн Землі, розтерши демонічну кров по землі. — Чому тіла не зникають? Раніше вони перетворювалися на попіл.

— Бо змінилися правила битви.

Ізіас спочатку хотів сказати, що змінилися правила гри, але сумнівався, чи цю вічну битву можна назвати грою, і вирішив, що там, де присутній кінець вічності, грою це називати не можна — хоча б заради полеглих.

— Ми будемо щось робити? — юнак незадоволено сопів. Ізіас його розумів: йому б теж кортіло дива, швидких дій та блискавичних атак, проте битва вимагала більше ресурсів та часу, якого їм так бракувало. Щоб ударити по воротах Пекла та тимчасово закрити прохід для основних сил, потрібна віра тисяч людських сердець протягом тривалого часу, а під час цього нескінченного терору крихти сил йшли на підсилення воїнів Небес.

— Битися, — сухо відповів Ізіас, який сподівався хоч на якісь новини з Фортеці Пекла. Чи живі ще бранці, чи ні…

Раптом прогримів гуркіт, такий низький і всеосяжний, що від нього, здавалося, здригнулися самі основи буття. Ізіас миттєво обернувся, вдивляючись у горизонт, де височіла Фортеця Неба — величний оплот світла, що століттями слугував непохитним орієнтиром у цьому хаосі.

Те, що він побачив, змусило його серце завмерти.

Вершини сріблястих шпилів, які завжди сяяли холодним, чистим світлом, почали вкриватися тріщинами. Масивні плити ефірного каменю, що трималися на вічній магії, із жахливим скреготом почали відколюватися, падаючи на землю. Фортеця Неба, цей незламний символ порядку, почала повільно руйнуватися. Світло, що раніше живило янголів, тепер виривалося назовні хаотичними, неконтрольованими потоками, перетворюючись на сліпучі стовпи, що розривали хмари.

— Неможливо… — прошепотів хтось із янголів поряд, випускаючи меч із рук. Його очі розширилися від жаху, в якому змішалися невіра та відчай. — Вона падає.

Ізіас не вірив очам. Як таке могло трапитися? Що відбувається?! Він відчув, як нестерпний біль у голові змінився на крижаний холод, що розлився по венах.

— Там щось відбувається! — ще один крик здивування. Ізіас досі не міг відвести погляду від Фортеці Неба, коли всі вже дивилися в іншому напрямку. — Погляньте!

Янгол розгублено моргав, не в силах розтулити рота бодай для вигуку здивування, не кажучи вже про те, щоб віддати наказ. Та й який наказ? Поглянути, що з нею?.. Було ясно, що якогось біса Фортеця Небес, яка стояла століттями чи ледь не тисячоліттями, раптом почала осипатися, як старий людський бастіон, що конав під ударами гармат, з єдиною відмінністю: білі кам’яні брили падали з небес, а не просто обсипалися на суху землю.

Він відкрив був рота, щоб нарешті віддати наказ, як помітив, що гудіння вже йде не від Небесної фортеці. Фортеця Пекла перестала битися в агонії всього на мить, а потім вона закричала металевим, скреготливим лементом, ніби сама конструкція замку була живою істотою, що терпить нестерпні тортури.

Цей лемент був настільки гучним і сповненим ненависті, що навіть демони внизу мимоволі зупинилися. Звук проходив крізь кістки, змушуючи зуби болісно зводити, а розум — плутатися у власних думках.

Ізіас відчув, як повітря навколо нього стає важким, наелектризованим, наче перед глобальною катастрофою. Він бачив, як янголи, що стояли поруч, хапалися за голови, намагаючись захиститися від цього звукового катування. Але це не було просто болем — це було звернення.