Розділ 48

Світ рухався калейдоскопом картин її минулого небесного життя, але Левіафан, який притискав її до свого боку, прямуючи до кривавої зали, що бачила чимало смертей, не давав відчути небо — лише гіркий попіл потрапляв на її губи й далі в горло. Карро заціпеніло стискала зуби, ледь рухаючи ногами. Вся її вага припадала на демона, що ніс її крізь темряву бастіону.

«Спасіння не буде», — так кричали думки, пірнаючи чорними блискучими птахами у густу пітьму. Карро вдихнула колюче повітря, озирнулася на Адмірала. Поки вона не знала, хто він, усе було інакше. Він став другом, наставником, який не завжди міг допомогти, але міг вчасно підставити плече і дійсно врятувати. Тепер він — кат, що веде її на смерть. Демон у червоному обладунку, який видно навіть у темряві.

Ні сумніву, ні жалю.

— Ви все підготували до очищення? — запитав Левіафан, поглянувши на Адмірала. Карро напружилася, не розуміючи, що за очищення.

— Ці темні душі — частина фортеці… Вони і є ядро фортеці, — Адмірал говорив швидко, беземоційно, ніби звітував про стан озброєння, а не про тисячі душ, що ревіли у підвалах та хижо спостерігали за ними. — Їхній біль тримає ці стіни. Якщо ми вирвемо це коріння, бастіон може просто згорнутися сам по собі. Результат буде непередбачуваним для всіх нас.

Левіафан тихо засміявся, і цей звук вібрував у грудях Карро, оскільки він усе ще міцно притискав її до себе.

— О, мій дорогий Адмірале, ти завжди був занадто прив’язаний до архітектури, — демон нахилив голову. — Скільки тебе пам’ятаю, ти вічно хвилюєшся за кожну тріщинку в міцних стінах, що витримають навіть небесний вогонь. Забудь це і виконай мій наказ.

— Ми занадто ризикуємо, — кинув Адмірал, зупинившись та схрестивши руки на грудях. — Якщо відправити воїнів винищувати темні душі, то хто буде битися проти янголів?

Левіафан теж зупинився, кинув похмурий погляд на захисника фортеці. Карро відчула цю коротку перерву, коли вона могла видихнути, щоб втамувати тремтіння у кінцівках і нарешті поглянути на демона, який бажав їй кращого. Мортіферекс нагадував їй привида, тільки лютого та незадоволеного, бо навіть у напівтемряві коридорів вона помітила його стиснуті в кулаки долоні. Що він міг вдіяти, крім як відчувати лють та безсилля проти демона такого рівня, як Левіафан? Карро обійняла себе крижаними долонями, намагаючись зігрітися, хоч якось втамувати ту нескінченну крижану порожнечу, яка змішалася зі страхом.

Він відрубає їй крила. Остаточно вирве світлу сутність і зробить із неї знову демона, тільки у сто разів сильнішого та злішого.

— Досить затримок, Адмірале, — розлився його крижаний голос без тіні веселощів. — Ніяке вони не ядро фортеці, лише перешкода, яку варто подолати сьогодні. Знайди воїнів та закінчи справу, поки я ще в гуморі. Мортіферексе, ти йдеш зі мною.

Левіафан потягнув її далі темними тунелями фортеці пекла, а Адмірал залишився стояти, лише очі його світилися вогнем люті.

Важкі кроки Левіафана відлунювали від вологих стін, зливаючись із далеким стогоном, що підіймався з найнижчих рівнів Бастіону. Мортіферекс ішов на крок позаду, мовчазний і напружений. Карро відчувала його присутність спиною — не як загрозу, а як останню тонку нитку, що зв’язувала її з реальністю. Його лють була майже відчутною, холодною парою, що змішувалася з чадом смолоскипів, які почали з’являтися.

Вони швидко підійшли до масивних дверей. Колись саме там вона навчалася битися та терпіти біль.

Він штовхнув двері, і в обличчя Карро вдарив запах старої крові та озону. У центрі зали вже лежали дві постаті. Карро впізнала невеликий силует Анни та масивнішу фігуру Кафце. Вони були без свідомості, але їхні душі пульсували слабким світлом.

— Ні! — Карро спробувала вирватися, але Левіафан легко втримав її.

— Дивись уважно, янголятко, — просичав він. — Кожна секунда їхнього страждання — це цеглина у твої нові крила. Коли вони кричатимуть, ти відчуєш, як твоє сіре світло стає білим полум'ям. Або чорним попелом. Мені підійде будь-який варіант. Вибач, поки без декорацій, але ми зараз усе владнаємо.

Левіафан клацнув пальцями, і смолоскипи на стінах спалахнули яскравіше, заливаючи залу червоним неприродним світлом. Він кинув Карро на холодну підлогу, і вона відчула, як її примарні крила боляче вперлися в камінь, наче вони вже були справжніми і мали вагу.

— Почни з чоловіка, — кинув Левіафан, кивнувши одному з поплічників, що виринули з тіней зали. — Його душа стара, загартована гріхами та болем. Вона дасть чудовий розряд.

Карро бачила, як Мортіферекс зробив крок уперед; його пальці смикнулися, ніби він збирався виплеснути всю свою силу. Він був колишнім янголом, він знав ціну кожному поруху душі, і те, що збирався зробити Левіафан, було для нього витонченою тортурою.

— Левіафане, зупинись, — голос Мортіферекса прозвучав глухо. — Ти знищуєш темні душі бастіону, щоб «очистити» простір, але ти забуваєш: якщо ти випалиш коріння, стіни впадуть раніше, ніж крила Карро стануть матеріальними. Ти ризикуєш усім заради видовища.

— Ризик — це приправа до вічності, мій любий цілителю, — відмахнувся Левіафан. — Адмірал уже пішов виконувати наказ. Поки він винищує непотріб у підземеллях, ми створимо тут щось справді прекрасне. То що саме проявить її крила? Їхня смерть чи їхній біль?

— Не знаю, — розвів руками Мортіферекс. — У це щось вклав силу, найімовірніше, могутній янгол чи навіть архангел. Якщо вона виконає умови, то крила остаточно з’являться.