Розділ 47

Десь далеко вона бачила дівчину. Спершу та танцювала біля багаття, кружляючи, мов справжня балерина, а потім стрибала в обійми юнака, що стояв неподалік, і весело сміялася теплому нічному повітрю. Карро рушила до неї. Та її обличчя не торкнулося ні тепла літньої ночі, ні жару багаття — замість них прийшов холод.

— Вставай, Карро, — знайомий голос тягнув благально, наче боляче штовхаючи у плече. — Прокидайся… ну будь ласка, — шепотів він далі.

Карро хотіла відповісти, що не може: тіло стало нестерпно важким, ніби її перетворювали на статую, яка віками стоїть під печаткою прокляття десь у печері біля моря. Вона б не протестувала, аби тільки зник той біль, що точив її кігтями й пазурами, відриваючи шматки шкіри.

«Якщо мені боляче, то я ще жива», — пролунала дивно чітка думка, яка зовсім не принесла полегшення. Карро подумала, що було б краще, якби її безцінний скарб — порізана й порвана, мов ганчірка для підлоги, душа — просто зник у порожнечі.

— Скільки часу я виграла? — ледве ворушачи губами, запитала вона, впевнена, що Мортіферекс розбере її невпевнений шепіт.

— День. Може трохи більше, — він почухав щоку, не відводячи дивного погляду. — Левіафан узявся винищувати душі, що причаїлися в підземеллях.

Карро цокнула язиком. Душі загиблих її мало хвилювали.

— Де Анна? — вона не хотіла питати, та мусила. Це важке, але необхідне питання не мало залишатися раною на серці. Карро не знала, скільки може витримати одна душа, але її власна вже ледь трималася в зіпсованому темрявою тілі.

— У підземеллях. Десь. Можливо, з твоїм дядьком, якого притягнули вчора чи позавчора, — Мортіферекс почухав ріг і повільно моргнув червоними очима.

— Тобі щось у мені не подобається? — вже впевненіше озвалася Карро, піднімаючись на ліктях, хоча невідома важкість тягнула її назад.

— Навпаки, — демон ще раз повільно моргнув.

Карро відкинула пасма темного волосся з обличчя й зітхнула. Найбільше боліла спина. Біль був пронизливий, непевний — ніби в неї встромлювали голки, як дивну профілактику від болю. Демон дивився так, наче бачив її вперше, хоча вони знайомі не перший рік.

— Та що? — Карро розлючено зиркнула на нього. Загалом вона почувалася краще, ніж після першого пробудження, коли Левіафан хотів витерти нею підлогу — і витер. — У мене що, знову роги відросли? — вона торкнулася голови, але рогів не було, ніби їх ніколи й не існувало.

— Ти взагалі нічого не відчуваєш?! — майже скрикнув Мортіферекс. Його погляд став ще дивнішим.

— Я відчуваю втому, біль у спині, головний біль і… — вона напружилася, намагаючись зосередитися на внутрішніх відчуттях. — Відчуваю, що мій світ руйнується… А що ще я повинна відчувати?

Мортіферекс встав і відступив на крок. Його червоні очі розширилися, а на рогатому чолі з’явилися зморшки подиву й занепокоєння. Він озирнувся на двері, ніби боявся, що їхня розмова буде почута.

— Крила, — прошепотів він. — У тебе відросли крила!

Карро застигла. Вона не відчувала їхньої ваги, але біль у спині… ті голки… Вона різко обернулася, наскільки дозволяла м’якість ліжка, і глянула на стіну позаду. Від її тіла падала звичайна людська тінь, але позаду, величезні й незграбні, немов зроблені з тьмяного світла, розмістилися два контури. Вони були сіро-білі й випромінювали м’яке мерехтіння, яке намагалася поглинути пітьма кімнати. Крила ще не набули повної форми, але вже існували.

— Н-неможливо… — задихнулася Карро.

— Можливо, — відрізав демон. — І тобі потрібно вибиратися звідси, поки наш давній і впертий Левіафан не вирішив вирвати їх остаточно.

— Я нікуди не піду без Анни та Кафце! — заявила вона, схопившись на ноги. Крила тихо зашелестіли й змусили її знову сісти на ліжко.

— Я завжди знав, що ти хочеш бути демоном! — цокнув язиком Мортіферекс і усміхнувся широкою усмішкою, яку вона бачила на його обличчі вкрай рідко.

Карро, відчуваючи, як паморочиться голова від дикого здивування й жаху, схопилася за край ліжка. Вона знала, що це лише сарказм, але слова демона звучали жахливо й неправдоподібно.

— Не дивися так, дівчинко! Ти достатньо довго була хорошим демоном, хорошою людиною з манією всіх рятувати. Але тепер тобі потрібно бути хорошим янголом і забратися з фортеці Пекла, поки погані демони не відірвали тобі крила! Я зрозуміло пояснюю?! — Мортіферекс відчайдушно озирнувся, його занепокоєння зростало з кожною секундою. — Слухай уважно. Левіафан не просто викрав Анну. Він підірвав Серце Каменю — ядро Фортеці Землі. Він зробив це, щоб спровокувати янголів! А ти станеш його чарівною зброєю й допоможеш убити багато-багато озброєних крилатих створінь.

— Я… я не… — Карро затиналася.

— Ти так! Ходімо!

Мортіферекс схопив її за руку. Його пальці були напрочуд прохолодні, але міцні. Він не дав часу ні вдягнутися, ні взутися.

Він обережно відчинив двері й висунув голову — у коридорі було тихо. Лише тьмяне червоне світло від смолоскипів, закріплених на стінах, кидало довгі, химерні тіні. Сморід сірки та горілої плоті був тут відчутніший, ніж у кімнаті.

— Чому так тихо? — прошепотіла Карро, відчуваючи, як серце шалено калатає.

— Усі на полюванні за духами, — відмахнувся Мортіферекс.

Він потягнув її за руку, і Карро ледь встигала. Її босі ноги ковзали по холодному каменю. Біль у спині посилювався з кожним кроком.

— Ти мусиш йти швидше! — прошипів демон, не обертаючись, намагаючись уникати прямого світла смолоскипів. — Твій слід зараз такий помітний, як маяк у тумані!

— Я не відчуваю їх! — відповіла Карро, намагаючись контролювати дихання й біль. — Вони… невагомі!

— Вони ще не матеріалізувалися повністю, — прошипів він.

— І хто це у нас? — до стіни притулившись плечем, стояла постать у червоному обладунку. Її роги відкидали химерну тінь на підлогу.

— Адмірал… — прошепотіла Карро, відчуваючи запаморочення. Саме з нього, з них, з її впертості все і почалося.