Розділ 47

Десь далеко вона бачила дівчину. Спершу та танцювала біля багаття, кружляючи, мов справжня балерина, а потім стрибала в обійми юнака й весело сміялася теплому нічному повітрю. Карро рушила до неї, але її обличчя не торкнулося ні тепла літньої ночі, ні жару вогню — замість них прийшов холод.

— Вставай, Карро, — знайомий голос тягнув благально, наче боляче штовхаючи у плече. — Прокидайся… ну будь ласка, — шепотів він далі.

Карро хотіла відповісти, що не може: тіло стало нестерпно важким, ніби її перетворювали на статую, що віками стоїть під прокляттям у печері біля моря. Вона б не протестувала, аби тільки зник біль, що точив її кігтями, відриваючи шматки шкіри. «Якщо мені боляче, то я ще жива», — пролунала дивно чітка думка, яка не принесла полегшення. Карро подумала, що було б краще, якби її безцінний скарб — порізана й порвана, мов ганчірка, душа — просто зник у порожнечі.

— Скільки часу я виграла? — ледве ворушачи губами, запитала вона, впевнена, що Мортіферекс розбере її шепіт.

— День. Може, трохи більше, — він почухав щоку, не відводячи дивного погляду. — Левіафан узявся винищувати душі, що причаїлися в підземеллях.

Карро цокнула язиком. Душі загиблих її мало хвилювали.

— Де Анна? — вона мусила запитати. Це важке, але необхідне питання не мало залишатися раною на серці.

— У підземеллях. Десь там. Можливо, з твоїм дядьком, якого притягнули вчора чи позавчора, — Мортіферекс почухав ріг і повільно моргнув червоними очима.

— Тобі щось у мені не подобається? — впевненіше озвалася Карро, піднімаючись на ліктях, хоча невідома важкість тягнула її назад.

— Навпаки, — демон знову повільно моргнув.

Карро відкинула пасма темного волосся й зітхнула. Найбільше боліла спина. Біль був пронизливий, ніби в неї встромлювали голки. Демон дивився так, наче бачив її вперше.

— Та що?! — розлючено зиркнула вона. — У мене що, знову роги відросли? — вона торкнулася голови, але рогів не було.

— Ти взагалі нічого не відчуваєш?! — майже скрикнув Мортіферекс. Його погляд став ще дивнішим.

— Я відчуваю втому, біль у спині, головний біль і… — вона напружилася, намагаючись зосередитися. — Відчуваю, що мій світ руйнується… А що ще я повинна відчувати?

Мортіферекс встав і відступив на крок. Його очі розширилися, а на рогатому чолі з’явилися зморшки подиву. Він озирнувся на двері, ніби боявся, що їх підслухають.

— Крила, — прошепотів він. — У тебе відросли крила!

Карро застигла. Вона не відчувала їхньої ваги, але біль у спині… Вона різко обернулася й глянула на стіну позаду. Від її тіла падала звичайна людська тінь, але за спиною, величезні й незграбні, мов зроблені з тьмяного світла, розмістилися два контури. Вони були сіро-білі й випромінювали м’яке мерехтіння, яке намагалася поглинути пітьма кімнати.

— Н-неможливо… — задихнулася Карро.

— Можливо, — відрізав демон. — І тобі потрібно вибиратися звідси, поки наш давній і впертий Левіафан не вирішив вирвати їх остаточно.

— Я нікуди не піду без Анни та Кафце! — заявила вона, схопившись на ноги. Крила тихо зашелестіли й змусили її знову осісти на ліжко.

— Я завжди знав, що ти хочеш бути демоном! — цокнув язиком Мортіферекс і вперше на її пам’яті усміхнувся справжньою, широкою усмішкою. Карро знала, що це сарказм, але слова демона звучали жахливо. — Не дивися так, дівчинко! Ти достатньо довго була «хорошим демоном» і «хорошою людиною» з манією всіх рятувати. Але тепер тобі потрібно стати «хорошим янголом» і забратися звідси, поки погані демони не відірвали тобі крила! Слухай уважно. Левіафан підірвав Серце Каменю — ядро Фортеці Землі. Він зробив це, щоб спровокувати янголів. А ти станеш його чарівною зброєю, щоб убити багато-багато озброєних крилатих створінь

 — Я… я не… — Карро затиналася.

— Ти так! Ходімо!

Мортіферекс схопив її за руку. Його пальці були холодні, але міцні. Він не дав часу ні вдягнутися, ні взутися. Обережно відчинивши двері, він визирнув у коридор — там було тихо. Лише тьмяне червоне світло від смолоскипів кидало довгі, химерні тіні.

— Чому так тихо? — прошепотіла Карро.

— Усі на полюванні за духами, — відмахнувся демон.

Він потягнув її за собою. Босі ноги Карро ковзали по холодному каменю, біль у спині посилювався.

— Ти мусиш йти швидше! — прошипів Мортіферекс. — Твій слід зараз такий помітний, як маяк у тумані!

— Я не відчуваю їх! Вони… невагомі! — відповіла Карро, намагаючись контролювати дихання.

— Вони ще не матеріалізувалися повністю.

— І хто це у нас? — від стіни відштовхнулася постать у червоному обладунку. Її роги відкидали химерну тінь.

— Адмірал… — прошепотіла Карро, відчуваючи запаморочення. Саме з нього, з його впертості все і почалося.

— То що? Все починаємо спочатку? — суворо заговорив Адмірал, провівши долонею по блискучій поверхні червоного нагрудника. На відміну від Карро, він мав лише людське серце, заковане в метал.

Мортіферекс нахмурився, рука ковзнула до кинджала.