Розділ 46. Власник душі

Річчі знав, що Анна ще жива. Коли вони поєднали свої душі, він відчував її так само чітко, як власну руку чи ногу. Заплющуючи очі, він згадував довгий шлях до звання воїна Землі, надію, яку носив у серці, і любов до дівчини, якій подарував життя. Це існування не могло бути легким, тож він звик до того, що душа Анни прагне вирушити в потойбіччя. Її часто душила незрозуміла туга, а нічні жахіття стали постійними супутниками. Вона відмовилася спати — енергія та захист Річчі давали їй таку змогу, але не повертали до повноцінного життя. Тіло було лише оболонкою, що дозволяла доторкатися, відчувати тепло чи холод — і нічого більше.

А Річчі знову зруйнували демони.

— Ти маєш її відпустити, — одразу сказав Елонар, незадоволено насупивши чоло. Що ж, думав Річчі, наставник не помилився: він справді мусив відпустити її душу на Небеса, не корячись власному егоїзму. Щасливі миті тривали недовго — розтанули, як краплина води на листку лілії, випарувавшись на сонці за мить. Ось і все його щастя.

— Як ти? — знайомий янгол зупинився за два метри від ліжка, де дрімав Річчі, приходячи до тями після зцілення. Річчі розплющив очі й уже хотів бовкнути, що все гаразд, але згадав, як майже плакав перед ними, затуляючи обличчя руками. Подумав і чітко вимовив: — Вже можу битися.

Янгола звали Ама. Він кивнув, потираючи долонями обличчя.

— Твоя готовність не викликає сумнівів, Річчі, — голос Ами був тихий, але сповнений втоми. — Та ти ледве говориш. Твоя сила пов’язана з нею, але зараз цей зв’язок крихкий, як нитка.

Річчі знову заплющив очі, шукаючи той пульс, той далекий, холодний світлий маяк, яким була Анна.

— Їй страшно, — прошепотів він. — Фортеця Пекла блокує зв’язок.

«Мені теж», — додав подумки. У цьому жахливому світі, де темрява встановлювала свій лад, їм не було місця.

— Усім страшно! — озвався Ізіас, заходячи до казарми. Річчі підхопився, але спромігся лише сісти на ліжко, втупившись поглядом у синьоокого янгола, що нагадував хижого сокола. Інші янголи вже були готові: їхні міцні обладунки нагадували старовинне срібло.

— Ми виступаємо на світанку, — кинув Ізіас.

Річчі ненавидів світанки. Він підвів голову до стелі й помітив кілька тріщин, що розповзалися павутинням, але не став загострювати на цьому увагу. Його погляд прикипів до блідого світловолосого янгола, що зайшов слідом за Ізіасом. Цього янгола він теж пам’ятав — і, м’яко кажучи, не долюблював. Його крило було туго перебинтоване, а пов’язка де-не-де набула бурого кольору від крові. Янгол сів на порожнє ліжко й зло поглянув на Ізіаса. Той удавав, що не помітив.

— Що буде, якщо зв’язок обірветься? — Річчі задумливо потер губи, відчуваючи на них присмак гару й гіркого полину.

— Можливо, її душу знову прив’яже Пекло. А можливо… — Ізіас нахмурив темні брови, а очі його стали сині, як океанські хвилі. — Є невелика ймовірність, що душу Анни заберуть Небеса.

— Тобто, якщо ми переможемо?..

— Ні, — похитав головою янгол. — Закони балансу іноді діють. Одного разу її витягнули з Пекла, і душа залишилася чистою. За цими законами вона належить Небесам. Якщо зв’язок обірветься, є шанс, що вона просто розчиниться — і демони не встигнуть накинути нове ярмо.

— Якщо пощастить, — пробурмотів Річчі.

Він згадав роки навчання. Раніше він навіть читати не вмів, поки Анна його не навчила. Вони вивчали літери замість романтичних розмов, смакуючи кожну назву таверн чи вивіску крамника. Проте закони балансу були надто мудрими й завжди мали безліч «але».

— Нам потрібно обговорити план, — Ізіас зробив крок до нього, очевидно, збираючись допомогти. Та Річчі з силою підвівся, виструнчившись. Він уже кілька років був воїном Землі — з міцною мускулатурою, холодом в очах і все ще любов’ю в серці.

— Дайте хвилину, я вдягну обладунок, — озирнувся він, не пригадуючи, коли й як з нього зняли звичний оніксовий захист. Ама помітив розгублений погляд і кивнув на ліжко:

— Он там. Ми трохи його підлатали.

Річчі помітив, що Яссаріон не відводить моторошного, порожнього погляду. Здавалося, перед ним не янгол, а оживлений труп, з якого вийняли душу.

— Ти не йдеш? — запитав Річчі. Відстороненість янгола лякала більше, ніж гнів.

Яссаріон мовчав. Його бліде обличчя було незворушним, але очі — зазвичай чисті й світлі — здавалися затягнутими пеленою чорної ненависті. Це не була демонічна скверна, а щось гірше — роз’їдаючий гнів. Річчі помітив, як сіпається його обличчя, ніби ось-ось із рота виповзе щось бридке.

— Ні. Його місце тут, — відрубав Ізіас. — Одягайся.

Річчі перетнув кімнату й із задоволенням вдихнув запах свіжої землі та моху, що ледь помітною ниткою торкався носа. Рідний запах фортеці заспокоював.

— Він бився з демонами. Героїчно захищав тих, кого мав захищати. Але демони перемогли, — озвався Ама.

Річчі почув його, але думки вже були далеко — у вирі чорного вихору, що зароджувався в очах Яссаріона. Героїчно захищав? Річчі відчував, що це брехня. Якщо Яссаріон був переможений, то де його гнів? Де жага помсти? Чому замість цього він випромінює таку роз’їдаючу тишу?