Розділ 46. Власник душі

Річчі знав, що Анна ще жива. Коли вони поєднали свої душі, він відчував її так само, як власну руку чи ногу. Заплющуючи очі, він згадував довгий шлях до звання воїна землі, до надії, яку носив у серці, і до любові — до дівчини, якій подарував своє життя. Це життя не могло бути легким, тож він звик до того, що душа Анни прагне вирушити у потойбіччя. Її часто душила незрозуміла туга, а нічні жахіття стали постійними супутниками. Вона відмовилася спати — енергія та захист Річчі давали їй таку змогу, але не повертали до повноцінного життя. Тіло було лише оболонкою, що дозволяла доторкатися, відчувати тепло чи холод — і нічого більше.

А Річчі знову зруйнували демони.

— Ти маєш її відпустити, — одразу сказав Елонар, незадоволено насупивши чоло, але зв’язок схвалив. Що ж, думав Річчі, наставник не помилився, і він справді мав відпустити її душу на небеса, не корячись власному егоїзму. Щасливі миті тривали недовго — розтанули, як краплина кришталево чистої води на листку лілії, випарувавшись на сонці за мить. Ось і все його щастя. Ось і вся його радість.

— Як ти? — знайомий янгол зупинився за два метри від ліжка, де дрімав Річчі, приходячи до тями після зцілення.

Розплющивши очі, Річчі хотів бовкнути, що все гаразд, але згадав, як майже плакав перед ними, затуляючи обличчя руками. Тож подумав і чітко вимовив:

— Вже можу битися.

Янгола звали Ама — повного імені Річчі не пам’ятав. Той кивнув, потираючи обличчя долонями.

— Твоя готовність не викликає сумнівів, Річчі, — голос Ами був тихий, але сповнений втоми. — Та ти ледве говориш. Твоя сила пов’язана з нею, але зараз цей зв’язок — крихкий, як нитка. — Його погляд був глибокий і пронизливий, як у воїнів землі, здавалося, він бачив Річчі наскрізь.

Річчі знову заплющив очі, шукаючи той пульс, той далекий, холодний світлий маяк, яким була Анна. Він мусив його знайти.

— Їй страшно, — прошепотів Річчі. — Фортеця Пекла блокує зв’язок.

«Мені теж», — додав подумки. У цьому жахливому світі, де темрява встановлювала свій панівний лад, їм не було місця.

— Усім страшно! — озвався Ізіас, заходячи до порожньої казарми. Річчі підхопився, але спромігся лише сісти на ліжко, втупившись поглядом у синьоокого янгола, що нагадував хижого сокола. Всі інші янголи вже були з наточеними сяючими мечами, озброєні кинджалами, а їхні міцні обладунки нагадували старовинне срібло, що зберігалося в оксамитових скарбничках.

— Ми виступаємо на світанку.

Річчі ненавидів світанки.

Він підвів голову до стелі й помітив кілька тріщин — наче павутиння, — але не став загострювати на цьому увагу. Його погляд прикипів до блідого світловолосого янгола, що зайшов слідом за Ізіасом. Цього янгола він теж пам’ятав — і, м’яко кажучи, не долюблював. Його крило було туго перебинтоване, а пов’язка де-не-де набувала бурого кольору від крові. Янгол сів на порожнє ліжко й зло поглянув на Ізіаса. Той удавав, що не помітив.

— Що буде, якщо зв’язок обірветься? — Річчі задумливо потер губи, відчуваючи на них присмак гару й гіркого полину, що ріс у Фортеці Землі. Саме в кущ полину він тоді впав, коли один із демонів ударив його молотом у груди. Йому пощастило, що встиг одягнути обладунок, хоча й втратив частину спорядження.

— Можливо, її душу знову прив’яже Пекло. А можливо… — Ізіас нахмурив темні брови, а очі його стали сині, як хвилі океану, який Річчі одного разу мав нагоду побачити. — Є невелика ймовірність, що душу Анни заберуть Небеса.

Серце неприємно нило, тож Річчі потер грудну клітку й знову підвів погляд до стелі. Тонка нитка тріщини вже тягнулася вниз до підлоги, мов коріння дерева, що розросталося на кілька мертвих кроків.

— Тобто, якщо ми переможемо?..

— Ні, — похитав головою янгол. — Закони балансу іноді діють. Одного разу її витягнули з Пекла, і душа залишилася чистою та невинною. Тож за цими законами, можна вважати, що вона належить небесам. Якщо ваш зв’язок обірветься, є шанс, що вона просто розчиниться — і демони не встигнуть накинути нове ярмо.

— Якщо пощастить, — пробурмотів Річчі. Ці закони він вивчив давно, ще в перші роки навчання на воїна землі. І не сказати, що це було легко: у своєму земному житті він навіть читати не вмів — поки Анна не навчила.

Залежно від настрою її матері — то прохолодного ранку, то теплого полудня, то майже при вечірній зорі — вони з Анною замість поцілунків чи романтичних розмов вивчали літери. Спершу він навчився читати вивіски: для селян чи бідняків на дерев’яних дошках яєчними фарбами з сажею чи крейдою малювали символи — у чоботаря був чобіт, у крамаря — кошик або ваги, в аптекаря — змія навколо чаші, а в таверни — глечик, виноград або кабаняча голова. Іноді крамники додавали літери.

Особливо йому подобалася місцева таверна — там щомісяця змінювали назву. Спершу тому, що старий власник, дід Урул, забував, як назвав шинок, а потім — бо фарба стиралася після сезону дощів. Тож він вигадував нову. Чого тільки не було: «Ніс гнома», «Ковпак собаки», а одного разу — «Козлорогий Рем» на честь сина, з яким посварився на початку тижня через згоріле м’ясо. І кожне слово Річчі смакував із задоволенням.

А потім вони купалися в місцевому ставку або ловили жаб, щоб Анна наприкінці дня могла їх відпустити й довго сміятися з їхніх незадоволених мордочок.