Розділ 45

За міцно зачиненими дерев’яними дверима фортеці Пекла лютували чудовиська — прокляті людські душі, що не знайшли спокою. Їхній рев торкався її свідомості з вражаючою наполегливістю. Спогади поверталися повільно, наповнюючи її — мов діжку, повну густої чорної смоли, — солодким медом світла й карамельного тепла.

Поміж звуків ревіння до неї пробивалися фізичні відчуття: тепло огорнуло м’якою ковдрою, що пахла м’ятою та ромашкою. Вона потягнулася до нього, щоб вдихнути сухе повітря. Біль не прийшов, і вона полегшено зітхнула, пригадуючи все, що сталося. Спогади перемішалися у жахливий калейдоскоп картинок, і вивудити те, що вона відчувала зараз, було майже неможливо. Тож вона зосередилася на білій подушці під щокою — вона була явно набита пухом, бо поруч лежала одна сіра пір’їна, завелика для подушки.

Відкинувши її порухом руки на підлогу, Карро зосередила погляд на каміні, звідки йшло тепло та легкий аромат хвої. Смола в полінах шипіла й блимала зеленуватим вогнем. Камін був невеликим, оздоблений орнаментом із дикої лози, що плелася по цеглі в напрямку, відомому лише майстру. На камінній полиці вона помітила купу пляшок, скло яких тьмяніло різними кольорами в напівтемряві.

Її чоло було вологим і прохолодним. Вона зняла мокру ганчірку, кинула її на полицю і вдихнула концентрований гіркувато-трав’янистий запах. Карро облизала гіркі губи. У голові паморочилося. Хотілося пити, але води ніде не було, і Карро ледь не застогнала, відкинувшись на подушки.

Двері заскрипіли. За ними пролунали важкі кроки, і Карро підхопилася, не в змозі впоратися зі страхом. Вона не хотіла болю — ще не могла його витримати, не кажучи вже про тортури, які їй обіцяв Левіафан. Але то був не він.

Втомлений Мортіферекс переступив поріг, здивовано й майже радісно глянув на неї, скинув плащ і завмер. Двері зачинилися з тихим скрипом, відгородивши їх від чудовиськ.

— Мені шкода, — перше, що сказав він, похмурнівши.

Карро його не звинувачувала: лише його хоробрість дала їм змогу втекти з Пекла, вирватися з кривавих обіймів демона. А те, що вона знову потрапила в полон, — точно не його провина. Демон був блідий, а його довге волосся, як і тоді, було зібране у хвіст.

— Мені теж. Я не мала права тебе залишати, — хрипко вимовила вона, не впізнаючи власного голосу. Він ламався так лише тоді, коли вона кричала годинами — а це, здається, було давно. Чи ні? Вона нічого не пам’ятала після того, як знепритомніла на згарищі. — Він… Левіафан дізнався, що це ти допоміг? — затинаючись, запитала вона й відвела погляд, побачивши біль у червоних очах демона.

— Так, авжеж. Він не настільки дурний, щоб не скласти все докупи. Але зараз не про це, Карро…

Демон тільки почав говорити, як двері знову розчахнулися, і серце Карро стиснулося від жаху. Левіафан задоволено оглянув її, мов свій найкоштовніший діамант.

— Залиш нас. Мені потрібно поговорити з нашою втікачкою наодинці.

Він був одягнений вишуканіше, ніж зазвичай: довгий камзол із чорного оксамиту був оздоблений розкішною вишивкою срібними нитками. Важка тканина насиченого чорного кольору робила його обличчя ще темнішим і холоднішим. Мортіферекс на мить завагався, але під грізним поглядом Левіафана змушений був відступити. Він кинув на Карро швидкий, сповнений жалю погляд, перш ніж вийти.

Карро відчула, як слабка рішучість почала розсипатися. Вона сиділа, мов прикута до мармурової лави. Тепло каміна зникло — на його місце прийшов холод, що заморожував душу.

— Коли ти вже від мене відчепишся? — втомлено пробурмотіла вона, спираючись на лікті. Зробити це було важче, ніж здавалося: руки тремтіли так, ніби вібрація йшла в саму глибину. Вона змушена була знову опуститися на ліжко.

— Ніколи, — лаконічно відповів демон. — І я не буду грати в ігри. Їхній час минув. Зранку я поглину душу твоєї подруги, і ти нічим не зможеш зарадити. Ні сьогодні, ні завтра. Ти будеш спостерігати й насолоджуватися видовищем. Сподіваюся, ти насолоджувалася кімнатою Мортіферекса. Тут так тепло, так добре. Було.

Він обвів поглядом кімнату, потім схопив її за плече з такою силою, що щось захрустіло, і жбурнув у стіну. Біль розлився по тілу, Карро повалилася на підлогу, не в змозі навіть закричати — бракувало повітря. Вона приземлилася неподалік дубового столу, якимось дивом не зачепивши полицю з отрутами.

Вона важко дихала, намагаючись підвестися хоча б на коліна. Левіафан знову схопив її за передпліччя, але Карро вгледіла на столі кинджал у темно-сірих піхвах. Схопивши його, вона спробувала встромити лезо в серце демона, але промахнулася: клинок пробив жилет і сорочку трохи вище ключиці. Кров потекла густими чорними плямами. Демон розлючено зашипів і відкинув її, мов набридливу комаху.

— Набридливий янгол, — видихнув Левіафан, підводячи погляд до стелі, ніби там міг знайти відповіді на свої питання.

— Звідти тобі ніхто не відповість, — зауважила Карро, не випускаючи з рук єдину зброю. — Якщо я стану демоном, яким ти хочеш мене бачити, але пам’ятатиму, як ти мене калічив… Чи станемо ми друзями? Питання риторичне.

Демон дивився на неї три довгі секунди, а потім, усміхаючись, показав ряд білосніжних зубів.

— Не думаю, що буде доцільним залишати тобі пам’ять.

Карро видихнула стогін болю. Вона хотіла, щоб у голосі звучала сталь, але біль ширився тілом, мов отрута. Очі розширилися: поглянувши на ногу, що кровоточила, вона помітила розбиту склянку з синюватою рідиною.