Розділ 45

За міцно зачиненими дерев’яними дверима Фортеці Пекла лютували чудовиська — прокляті людські душі, що не знайшли спокою. Їхній рев торкався її свідомості з вражаючою наполегливістю. Спогади поверталися повільно, наповнюючи її — мов діжку, повну густої чорної смоли — солодким медом світла та карамельного тепла.

Поміж звуків ревіння істот до неї надходили й фізичні відчуття: тепло огорнуло її м’якою ковдрою, що пахла м’ятою та ромашкою. Вона потягнулася до нього, щоб вдихнути сухе повітря. Біль не прийшов, і вона полегшено зітхнула, пригадуючи все, що сталося. Спогади перемішалися у жахливий калейдоскоп картинок та емоцій, і вивудити те, що вона відчувала зараз, стало майже неможливо. Тож вона зосередилася на білій подушці під щокою — вона була явно набита пухом, бо поруч лежала одна сіра пір’їна. Завелика для подушки.

Відкинувши її порухом руки на підлогу, Карро зосередила погляд на каміні, звідки йшло тепло та легкий аромат хвої. Смола з полін шипіла і блимала зеленуватим вогнем. Камін був невеликим, оздоблений орнаментом із дикої лози, що плелася по цеглі у напрямку, відомому лише майстру та самій лозі. На камінній полиці вона помітила купу різних пляшок, скло яких тьмяніло різними кольорами у напівтемряві.

Її чоло було трохи вологим і прохолодним. Вона зняла мокру ганчірку, кинула її на полицю і вдихнула концентрований гіркувато-трав’янистий запах. Карро облизала гіркі губи.

У голові паморочилося. Хотілося пити, але води ніде не було, і Карро ледь не застогнала, відкинувшись на подушки.

Двері заскрипіли. За ними пролунали важкі кроки, і Карро підхопилася, не в змозі впоратися зі страхом. Вона не хотіла болю — ще не могла його витримати, не кажучи вже про тортури, які їй обіцяв Левіафан. Але то був не він.

До біса втомлений Мортіферекс переступив поріг, здивовано й майже радісно глянув на неї, скинув плащ і завмер, не відводячи погляду від Карро. Двері зачинилися з тихим скрипом, відгородивши їх від чудовиськ.

— Мені шкода, — перше, що сказав він, похмурнівши.

Карро його не звинувачувала: лише його хоробрість дала їм змогу втекти з Пекла, вирватися з кривавих обіймів демона. А те, що вона знову потрапила в полон, — точно не його провина.

Демон був блідий, а його довге волосся, як і тоді, було зібране в хвіст.

— Мені теж. Я не мала права тебе залишати, — хрипко вимовила вона, не впізнаючи свого голосу. Він ламався так лише тоді, коли вона кричала годинами — а це, здається, було давно. Чи ні? Вона нічого не пам’ятала після того, як знепритомніла на згарищі.

— Він… Левіафан дізнався, що це ти допоміг? — затинаючись, запитала вона й відвела погляд, коли побачила біль у червоних очах демона.

— Так, авжеж. Він не настільки дурний, щоб не скласти все докупи. Але зараз не про це, Карро… Якщо ти…

Демон тільки почав говорити, як двері знову розчахнулися, і серце Карро стиснулося від жаху.

Левіафан задоволено оглянув її, мов свій найкоштовніший діамант у колекції.

— Залиш нас. Мені потрібно поговорити з нашою втікачкою наодинці.

Він був одягнений вишуканіше, ніж зазвичай. Його довгий камзол із чорного оксамиту був оздоблений розкішною вишивкою срібними нитками по коміру, лацканах і манжетах. Важка тканина насиченого чорного кольору робила його обличчя ще темнішим і холоднішим. Жилет виблискував червоними ґудзиками, а чорні обтислі штани з високими чоботами завершували образ благородного демона. Якщо, звісно, ці два слова взагалі могли вживатися разом — у чому Карро щиро сумнівалася.

Мортіферекс на мить завагався, але під грізним поглядом Левіафана змушений був відступити. Він кинув на Карро швидкий, сповнений жалю погляд, який вона ледь встигла помітити, перш ніж демон вийшов.

Карро відчула, як її слабка рішучість почала розсипатися на порох. Вона сиділа, мов прикута до мармурової лави. Тепло каміна зникло — на його місце прийшов холод, що заморожував душу.

— Коли ти вже від мене відчепишся, — втомлено пробурмотіла вона, спираючись на лікті. Зробити це було важче, ніж здавалося, і лише з третьої спроби їй вдалося змусити тіло триматися. Руки тремтіли так, ніби вібрація йшла в саму глибину. Вона змушена була знову опуститися на ліжко.

— Ніколи, — лаконічно відповів демон. — І я не буду грати в ігри. Їхній час минув, — холодно заявив Левіафан, підійшовши впритул. Його тінь накрила її, приховуючи навіть тьмяне світло каміна.

Карро стиснула зуби, не знаючи, що він зробить. Схопить за волосся і скине на крижану кам’яну підлогу? Вдарить просто в ліжку чи дістане ніж, щоб знову пролити її кров?

— Зранку я поглину душу твоєї подруги, і ти нічим не зможеш зарадити. Ні сьогодні, ні завтра. Ти будеш спостерігати й насолоджуватися видовищем, — Карро закам’яніла, побілівши. — Ось, це все, що я хотів сказати. Сподіваюся, ти насолоджувалася кімнатою Мортіферекса. Тут так тепло, так добре. Було.

Він обвів поглядом кімнату, потім потягнув її за плече з такою силою, що щось захрустіло, і кинув у стіну. Біль розлився по тілу, Карро повалилася на підлогу, не в змозі навіть закричати — бракувало повітря в легенях. Вона приземлилася неподалік дубового столу і якимось дивом не зачепила полицю з сушеними травами та склянками з отрутою, які могли розбитися й застрягти в шкірі.