Розділ 43

Небо спалахнуло блискавкою, розітнувши його навпіл. Воїн землі в оніксовому обладунку, на якому де-не-де проглядалися білі смуги — ніби його на мить обгорнув молочний туман — стояв без шолома, не відводячи погляду від янголів. Темне волосся, що спадало до плечей і було трохи вологим, розвіював холодний вітер. Він десь загубив меч, шолом і один наплічник. Його руки тремтіли, як і все тіло.

Ама та Ізіас встигли підхопити його попід руки, коли воїн похитнувся.

Він намагався говорити, майже плачучи. Затинався. Булькотів щось незрозуміле, ковтаючи слину.

Його двічі знудило кров’ю на темно-коричневу землю, де виднілися стебла засохлих рослин.

Ізіас похмуро дивився, як кров миттєво зникала, залишаючи по собі лише чорну пляму. Навіть земля тут була проклята.

— Ходімо, хлопче, не можна залишатися, — Ізіас розправив свої чорні крила. Ама послідував за ним, розгорнувши блідо-сірі, і, підтримуючи воїна, вони злетіли до бастіону, здіймаючи хмару пилу та попелу.

Приземлившись на гладку поверхню внутрішнього двору світлого бастіону, вони повели юнака всередину. Той волочив ноги, не в змозі ними навіть ворухнути, не кажучи вже про самостійний рух. Із кутика його рота стікала кров, капаючи на сіру цеглу бастіону.

— Що могло так покалічити воїна землі? — пробурмотів Ама, допомагаючи всадити юнака в крісло, яке ногою підсунув Ізіас.

— Та годі, зрозуміло, що демони, — втомлено відповів Ізіас і присів біля нього, торкаючись теплими долонями обличчя та пропускаючи імпульси магії зцілення. — Ти ж Річчі, так? Зараз буде трохи легше.

Воїну й справді полегшало: бліді щоки набули кольору, темні круги під очима трохи зникли, і він розплющив великі зеленуваті очі, що ледь жевріли силою землі. Тепер він був схожий на нажаханого підлітка. Серце калатало в грудях гучніше.

— Вони отруїли нас. Спочатку — отруїли, — він випустив повітря з легень, обм’якнувши в кріслі, але його долоні стискали підлокітники так, ніби тільки ними тримався за реальність, що перетворювала життя на жахіття. — Ніхто не підозрював, що з водою щось не так. Але… Анна помітила, що смак змінився. Згодом це почали помічати й інші. Але… було пізно, — він схлипнув, як дитина.

Ізіас пустив ще один імпульс цілющої сили й кинув тривожний погляд на Аму. Якщо все це правда, а не пастка демонів, то воїнам землі потрібне підкріплення. Чи вистачить сил стримати натиск тут і ще відбити фортецю? Янгол не хотів про це думати. Тож тряхнув головою, як пес, що щойно виліз із води, і подивився на Річчі.

— А сьогодні вони напали. Я не бачив стільки демонів за все життя. Вони йшли ордою. Ордою. З луками, списами, мечами, топорами, сокирами. Старші воїни дивувалися, що атаку очолив сам Левіафан. Битися ставало дедалі важче. Вони… в-вони розбивали все, ламали стіни. Ми хотіли вивести Анну та Лінень, але вони оточили фортецю. Переміститися стало неможливо. А потім — раптово пішли.

— Пішли? — Ізіас здивовано звів брови, випростався й затримав дихання. — Вони когось забрали?

— Так, — Річчі не міг говорити. Він закрив обличчя руками й закричав у долоні, глушачи власний крик, що рвався з нутра. — Зламали наш кристал і забрали Анну. Більше нікого не чіпали.

Ама гучно зітхнув, кинув погляд на Ізіаса, оцінюючи, наскільки критична ситуація, але обличчя янгола стало кам’яним — на ньому вже неможливо було щось прочитати чи розпізнати. Річчі затих, не піднімаючи голови.

— Він сказав, що це попередження. І якщо воїни знову з’являться в Пеклі, то він знищить Серце Каменю, — прошепотів Річчі, відчуваючи сильне запаморочення. — Мене знову нудить…

— Тобі треба поспати, — Ізіас торкнувся його спітнілого чола, і воїн землі зітхнув. Його голова повалилася на груди, напружені м’язи розслабилися.

Ізіас відняв руку — пальці все ще світилися м’яким, цілющим світлом. Річчі нарешті знайшов спокій, у якому відчай відступив. Янгол дивився на мирне обличчя юнака, і в ньому наростало холодне, жахливе усвідомлення: всі його плани, всі обережні кроки руйнувалися в один момент.

Амаліель підійшов. Його обличчя було таким же кам’яним, як і в Ізіаса. Анна — та, заради якої Карро так відчайдушно боролася — тепер у руках демона. І це мало стати фінальним ударом по розірваній сутності янгола прощення.

— Левіафан не просто хоче вкрасти душу, Ама. Він хоче зламати Карро остаточно. Змусити її повірити, що вся ця битва, всі її жертви були марними. Що її спроби захистити… завжди призводили до руйнування, — Ізіас проговорив це, наче вирок. — Невже він дізнався про все? Мені треба знати, чи з Карро все гаразд.

Амаліель поклав важку руку на плече Ізіаса, відчув, як м’язи під його долонею напружені, як сталь. Бородатий янгол-воїн виглядав серйозніше, ніж будь-коли.

— Думаю, Карро вже в нього. Він би не став діяти так швидко, якби не знав, що душа потрібна зараз.

Ізіас, здавалося, не слухав. Його очі, кольору грозового неба, були прикуті до дальніх чорних гір, де височіла фортеця Пекла, оповита густим, темним серпанком. Він відчував, як усередині нього наростає хвиля люті та ненависті.

Він підвівся. Ама прибрав руку, яка безсило повисла.

Серце нило від болю. Воно досі не було ні кам’яним, ні крижаним, як думали інші. Наскільки б не був холодним його погляд чи ідеальною металічною маскою обличчя — серце обливалося кров’ю від виру емоцій і почуттів. Просто ніхто не бачив його нутрощів.