Розділ 42. Краще не прокидайся

Крик розірвав тишу фортеці Пекла, розітнув її потужною хвилею розпачу та праведного гніву, спрямованих не на оточуючих, а вглиб зламаного тіла. Тіло здригнулося, вигнулося, ледь торкаючись лопатками ліжка. Лише мить — і вона знову опустилася.

— Що з нею? — демон хмикнув і поклав руку на її чоло. Холодна. Наче нежива. Подушечками пальців він провів по її горлу, торкаючись жилки, що билася під світлою шкірою. Пульс трохи прискорений, але, враховуючи, що вона здригалась від жахів, усе було в межах норми. — Чому ти не прокидаєшся, любий янголе?

Левіафану хотілося побачити страх у її прекрасних очах, коли вона зрозуміє, хто стоїть над нею, торкається її холодної шкіри й може одним порухом зламати тонкі кісточки — як робив це багато разів. Але демониця з розірваною сутністю не приходила до тями, вже кілька годин перебуваючи в лабіринті власної свідомості.

— Те, про що я й попереджав, — холодно зауважив Мортіферекс, який був змушений відібрати в неї примарну свободу власними руками. — Вона зламалася.

— Не розповідай мені казочок, — відмахнувся Левіафан, хижо глянувши на цілителя. — У ній прокидається її справжня сутність, чи не так? Переверни її на спину, Морті. Хочу ще раз поглянути.

Мортіферекс завагався.

Червоні очі Левіафана спалахнули нетерпінням.

Цілитель підступив ближче, притримав її голову, повернувши на бік, і, змахнувши пасма з очей, помітив, що її вії злегка тремтять у світлі лампи. Жахіття спогадів досі її катували. Потім він повернув безвольне тіло, відкриваючи доступ до спини, й задер брудну сорочку, оголюючи шкіру. Вони знали, що побачать — повну відсутність шрамів. Так і сталося: слідів від вирваних крил не було.

— Все так, як мені й казали, — задоволено посміхнувся Левіафан і провів рукою по чистій шкірі. — Їй не вирвали крила. Не відрізали. Янголи розраховували на її повернення. Як я раніше цього не помітив? Така маленька, але важлива деталь. А я все гадав, чому вона не приймає пітьму. Всього-на-всього треба вирвати крила, коли вони знову з’являться.

Мортіферекс прокручував у пам’яті згадки про випадки, коли янголу не виривали крила. Справжня рідкість.

— Як прискорити цей процес? — повернув голову Левіафан, а його очі спалахнули нетерпінням, чого Мортіферекс удав, що не помітив.

— Мені не відомо. Вперше зустрічаю подібне. З нею були надто поблажливі.

— То досліди це. Знайди, що прискорює їхню появу. Вона повинна мати крила, щоб я міг їх вирвати. Лише тоді вона стане повноцінною демоницею, лише тоді зможе прийняти пітьму. Інакше... її сутність розпадеться, і ми отримаємо лише порожню оболонку.

Він відступив від ліжка.

— А поки що, — Левіафан провів рукою по волоссю, гладко зачесаному назад. — Ми дамо їй ще один поштовх. Поштовх, який приведе її до тями й змусить прийняти рішення.

Обличчя Мортіферекса залишалося незворушним, хоча всередині він здригався.

— Що ти маєш на увазі? Навіть ти не можеш проникнути в її свідомість, поки вона в такому стані.

— Мені не потрібно проникати в її свідомість. Є одна ідея, — Левіафан засміявся. У середині демона-цілителя серце вкрилося кригою — він здогадувався, до чого підкрадається хижа лапа демонічного генерала. До людей, яких Карро любить. До тих, кого вона тільки починала любити, поступово відкриваючи серце.

Вони знали небагато про її життя з янголами, але завдяки Яссаріону та його доповідям Левіафан мав достатньо інформації про її останні людські прив’язаності. Янгол обожнював виливати бруд на Карро, а Лу чи Ліліт — слухати бажану для себе інформацію.

— Анна, — прошипів Левіафан, і звук цього імені в темній кімнаті пролунав, як свист батога. — Ми заберемо Анну. Її викрадення буде найкращим шоком для нашого милого янгола. Ніхто не сміє кидати мені виклик. Ніхто.

Мортіферекс відчув, як у нього перехопило подих. Його прогнози справдилися. Лють демона пронизувала фортецю від цеглини до цеглини, просочувалася нею всюди: брудні підлоги, важкі портьєри, дубові меблі, обладунки, що пилилися на складах. Лють вирувала в повітрі — здавалося, сама фортеця стала емоцією демона.

— Левіафане, це безрозсудно, — спробував заперечити цілитель, хоча його голос звучав слабко. — Фортеця Землі добре захищена. Ти не можеш просто...

— Можу, — перебив його генерал. Його очі палали такою жорстокою рішучістю, що Мортіферекс відступив. — Елонар ослаб. Після нашого останнього "подарунка" він майже не тримається. Ядро фортеці — їхнє Серце Каменю — тепер вразливе. Мій план не передбачає лобової атаки. Я використаю те, що вони найбільше цінують: їхню віру в неприступність. Вони занадто довго вбивали моїх воїнів, забирали мої душі, кидали виклик мені, навіть забрали в мене дещо цінне. Але я цього більше не дозволю.

Левіафан хижо посміхнувся — і ця посмішка була страшнішою за будь-яке ревіння.

— Я сам очолю напад, щоб наша маленька Карро бачила, що її чекає, якщо вона й надалі чіплятиметься за свою незрозумілу людську прихильність. Душа Анни буде мені на сніданок, Карро, — він підійшов до столу, струснув рукою, ховаючи кігті, й поклав долоню на її щоку, заглядаючи у заплющені очі. Він дивився, не відводячи погляду кілька хвилин, прислухаючись до її рівного дихання та прискореного серцебиття. — Прокидайся, поки ще є час.

На його слова Карро не відреагувала, але Мортіферексу на мить здалося, що вона ось-ось відкриє очі й плюне демону в обличчя. Та вона продовжувала дивитися спогади колишнього неземного життя.