Розділ 42. Краще не прокидайся

Крик розірвав тишу фортеці Пекла, розітнув її потужною хвилею розпачу та праведного гніву — спрямованих не на оточуючих, а вглиб власного зламаного тіла. Вона здригнулася, вигнулася, ледь торкаючись лопатками ліжка. Лише мить — і знову опустилася.

— Що з нею? — демон хмикнув і поклав руку їй на чоло. Холодне. Наче неживе. Подушечками пальців він провів по горлу, торкаючись жилки, що билася під світлою шкірою. Пульс трохи прискорений, але, враховуючи, що вона здригалася від жахіть, усе в межах норми. — Чому ти не прокидаєшся, любий янголе?

Левіафану кортіло побачити страх у її очах — він чекав моменту, коли вона зрозуміє, хто стоїть над нею, торкається її холодної шкіри й може одним порухом зламати тонкі кісточки, як робив це неодноразово. Але демониця з розірваною сутністю не приходила до тями, вже кілька годин перебуваючи в лабіринті власної свідомості.

— Те, про що я попереджав, — холодно зауважив Мортіферекс, який був змушений відібрати в неї примарну свободу власними руками. — Вона зламалася.

— Не розповідай мені казочок, — відмахнувся Левіафан, хижо глянувши на цілителя. — У ній прокидається справжня сутність, чи не так? Переверни її, Морті. Хочу ще раз поглянути.

Мортіферекс завагався. Червоні очі Левіафана спалахнули нетерпінням. Цілитель підступив ближче, притримав її голову, повернувши на бік, і, змахнувши пасма з обличчя, помітив, що її вії злегка тремтять. Жахіття спогадів досі катували її. Потім він перевернув безвольне тіло, задер брудну сорочку, оголюючи спину. Вони знали, що побачать — повну відсутність шрамів. Слідів від вирваних крил не було.

— Усе так, як мені й казали, — задоволено посміхнувся Левіафан, провівши рукою по чистій шкірі. — Їй не вирвали крила. Не відрізали. Янголи розраховували на її повернення. Як я раніше цього не помітив? Така маленька, але важлива деталь. А я все гадав, чому вона не приймає пітьму. Усього-на-всього треба вирвати крила, коли вони знову з’являться.

Мортіферекс пригадував випадки, коли янголу не виривали крила — справжня рідкість.

— Як прискорити цей процес? — Левіафан повернув голову, і його очі спалахнули азартом.

— Мені не відомо. Вперше зустрічаю подібне. З нею були надто поблажливі.

— То досліди це. Знайди, що прискорює їхню появу. Вона повинна мати крила, щоб я міг їх вирвати. Лише тоді вона стане повноцінною демоницею, лише тоді зможе прийняти пітьму. Інакше її сутність розпадеться, і ми отримаємо лише порожню оболонку.

Він відступив від ліжка.

— А поки що, — Левіафан провів рукою по волоссю, гладко зачесаному назад, — ми дамо їй ще один поштовх. Поштовх, який приведе її до тями й змусить прийняти рішення.

Обличчя Мортіферекса залишалося незворушним, хоча всередині він здригався.

— Що ти маєш на увазі? Навіть ти не можеш проникнути в її свідомість, поки вона в такому стані.

— Мені не потрібно проникати в її свідомість. Є одна ідея, — Левіафан засміявся. Серце демона-цілителя вкрилося кригою — він здогадувався, до чого підкрадається хижа лапа генерала. До людей, яких Карро любила. До тих, кому вона тільки починала відкривати серце.

Вони знали небагато про її життя з янголами, але завдяки доповідям Яссаріона Левіафан мав достатньо інформації про її останні людські прив’язаності. Янгол обожнював виливати бруд на Карро, а Ліліт — слухати бажану для себе інформацію.

— Анна, — прошипів Левіафан, і звук цього імені в темній кімнаті пролунав, як свист батога. — Ми заберемо Анну. Її викрадення буде найкращим шоком для нашого милого янгола. Ніхто не сміє кидати мені виклик. Ніхто.

Мортіферекс відчув, як перехопило подих. Його прогнози справдилися. Лють демона пронизувала фортецю від цеглини до цеглини: брудні підлоги, важкі портьєри, дубові меблі, обладунки, що пилилися на складах — усе вирувало емоціями Левіафана.

— Левіафане, це безрозсудно, — спробував заперечити цілитель, хоча голос звучав слабко.

— Фортеця Землі добре захищена. Ти не можеш просто...

— Можу, — перебив його генерал. Його очі палали жорстокою рішучістю. — Елонар ослаб. Після нашого останнього «подарунка» він майже не тримається. Ядро фортеці — їхнє Серце Каменю — тепер вразливе. Мій план не передбачає лобової атаки. Я використаю те, що вони найбільше цінують: їхню віру в неприступність. Занадто довго вони вбивали моїх воїнів, забирали мої душі, кидали мені виклик. Але я цього більше не дозволю.

Левіафан хижо посміхнувся — і ця посмішка була страшнішою за будь-яке ревіння.

— Я сам очолю напад, щоб наша маленька Карро бачила, що на неї чекає, якщо вона й надалі чіплятиметься за свою незрозумілу людську прихильність. Душа Анни буде мені на сніданок. — Він підійшов до столу, ховаючи кігті, й поклав долоню на її щоку, заглядаючи в заплющені очі. — Прокидайся, поки ще є час.

На його слова Карро не відреагувала, але Мортіферексу на мить здалося, що вона ось-ось відкриє очі й плюне демону в обличчя. Та вона продовжувала марити спогадами колишнього життя.

Левіафан злісно зашипів, наче збирався натиснути їй на щелепу й зламати одним рухом — так, щоб бризнула кров, а Карро не змогла закричати через брак повітря. Мортіферекс труснув головою, проганяючи страшне видіння. «Краще не прокидайся, Карро».