Розділ 41

Він пригадував суд. Цей спогад навічно закарбувався в пам’яті — як шрам на обличчі. Тільки той шрам був не на тілі, а на сутності.

Битва вирувала навколо. Спалахи сили блискавками вдаряли в землю, супроводжуючись здриганнями ґрунту, поштовхами такої сили, що важко було встояти. Деякі падали. Не трималися на ногах, і коли падали демони — його меч розсікав плоть. Кров лилася на землю, моментально висихаючи чорними плямами на сухій бурій поверхні.

Ізіас злегка зігнув коліна, коли поряд пролетів спалах світлої сили та спопелив демона, що наближався. Він знову встояв. Навіть битва не допомагала позбутися думок.

«Суд призначили на захід сонця. Величезну залу затопило червоним світлом. У ньому тонули всі, задихаючись у променях. Янголи гомоніли, перемовлялися й гучно переказували один одному події.
— Що за маячня? — хтось шепотів поряд із ним, ненароком штовхнувши у плече. Ізіас тоді не відреагував, лише ковтнув важку слину й відступив убік, до високих колон, тулячись до крижаного мармуру».

Холод мармуру був єдиним, що тримало його тоді в реальності — так само, як зараз тримала впевненість, що Карро в безпеці, далеко від цього пекла. Він вірив Кафці. І, як не дивно, вірив Яссаріону.

— Я мушу її захистити, — прошепотів Ізіас. Він мав завершити це швидко, виконати обіцянку, яку дав їй і собі. Він повинен був перемогти Левіафана, щоб Карро отримала свій шанс поговорити з Адміралом — шанс на прощення, на відновлення її розірваної душі. А якщо пощастить — на повернення сутності янгола.

Черговий демон — високий, із рогами, що грізно стирчали з лоба — кинувся на Ізіаса. Його сокира була важкою, але повільною. Ізіас, рухаючись із неймовірною швидкістю, ухилився, і його меч прорізав демону горло. Тіло впало, перетворившись на попіл.

Він дихав важко, на повні легені, вдихаючи сморід битви як найкращі пахощі райського саду. Пропускав крізь себе все: як гострі мечі розсікали повітря, як падали відрубані кінцівки, як із тіл лилася кров з вен та артерій, як ревіння велетенських демонів насичувало повітря й продовжувало дзвеніти у вухах — до нудотного здригання.

Демонів ставало дедалі більше. Але не було жодного стража фортеці — жодного майстерного воїна, який би сказав, де, чорт забирай, Левіафан. Ізіас відчував, що демон у фортеці. Зупинився, вдихнув колюче, насичене сіркою повітря — і ледь встиг ухилитися. Демон з’явився нізвідки, кинувшись на нього з молотом. Лезо відсікло демону голову, яка відкотилася від тіла на кілька метрів, хлюпаючи кров’ю, а тіло впало перед ним.

— Командире, ви сьогодні якісь мрійливі, — Ама стояв поряд, тримаючи в руках важкий меч. Амаліель зорієнтувався швидко, крутнувся на місці, відбив атаку темної сили своїм мечем і глянув на Ізіаса.

— Я думаю, — коротко відповів той. — Якісь недобрі передчуття.

— У мене теж, — кивнув воїн, задумливо глянувши на горизонт. Демонів не меншало. Орди слабких, але лютих створінь сунулися безперервно, як таргани. — Занадто багато душ вони вкрали останнім часом, — звернув увагу на проблему Ама. — Нам не вистачає рук.

— Це все через хворобу. Джерело вдалося знищити, але ним керував Левіафан.

Ама навіть присвиснув.

— Давненько я його не зустрічав, — почухав світлу бороду янгол, потім перехопив меч зручніше. — Виглядаєш виснаженим, командире. Невже маленька Карро знову приносить проблеми?

Вони всі знали про його ситуацію. Не було сенсу приховувати сутність Карро, коли небеса жадали її повернення. У них були сумніви, були питання та вагання, але нічого з цього не змінило факту: вона мала повернутися.

Демони збилися до купи й кинулися на них юрбою. Але спалах світла звідкілясь прорідив їхні ряди, і до янголів добігло всього п’ятеро.

— Вона більше, ніж просто проблема, Ама, — гірко озвався Ізіас. З усією своєю могутністю він не міг захистити одну-єдину сутність, яка була ввірена йому ще на початку створення світу. Він відбив одразу два удари: один — від крилатого демона з кігтями, його огидні крила нагадували недорозвинені крила летючої миші; інший — від рослого демона, що тримав меч, наче сокиру.

Він відштовхнув ногою крилатого, змусивши того похитнутися, і всадив меч просто в груди тому, що бігав із сокирою. Демон заричав — і затих.

Амаліель важко відмахнувся мечем, залишаючи за собою кривавий слід із розсічених демонських тіл.

— Тоді ти маєш завершити це якнайшвидше, командире, — сказав Амаліель, витираючи піт із чола. — Чим швидше ми знайдемо Левіафана, тим швидше закінчиться ця бійня, і тим швидше ти зможеш повернутися до... своїх справ. Тебе ж повертають на небеса?

Ізіас кивнув. Його погляд ковзнув до стін фортеці. Вони були високі, сірі та неприступні, а на верхівках юрмилися силуети, що стріляли вогненними згустками, які проносилися над головами. Демони прагнули потрапити в людський світ, щоб захопити більше душ, і весь цей час янголи успішно відбивали натиск чудовиськ.

Червона зала суду знову поглинула його.

***

До нього крізь натовп проривався головний архангел. Архангел Міхаель був високим, із русявим волоссям та очима кольору розплавленого золота, одягнений у парадний обладунок срібного кольору, що відбивав криваво-червоне світло — наче застигле полум’я. Парадні обладунки завжди були витвором мистецтва, а не захистом у бою — їх ніколи не плямували кров’ю. Свій же обладунок архангел не беріг. Тож на нагрудній пластині, прикрашеній витонченим рельєфом сонця та зірок, зібралося кілька глибоких борозен від демонічних пазурів. Наплічники мали форму крил і мерехтіли легким золотавим сяйвом. Шкіряні ремені, що скріплювали окремі секції, були яскраво-білого кольору, а міцні поножі — вигравірувані стародавніми рунами. Легендарний меч був у піхвах, але серце Ізіаса все одно прискорилося.