Розділ 41

Він пригадував суд. Цей спогад навічно закарбувався в пам’яті — мов шрам на обличчі. Тільки той шрам був не на тілі, а на самій сутності.

Битва вирувала навколо. Спалахи сили вдаряли в землю блискавками, супроводжуючись поштовхами такої сили, що важко було встояти. Хтось падав. А коли падали демони — його меч розсікав плоть. Кров лилася на землю, моментально висихаючи чорними плямами на сухій бурій поверхні.

Ізіас злегка зігнув коліна, коли поряд пролетів спалах світлої енергії та спопелив демона, що наближався. Він знову встояв. Навіть битва не допомагала позбутися думок.

«Суд призначили на захід сонця. Величезну залу затопило червоним світлом, у якому тонули всі, задихаючись у променях. Янголи гомоніли, перемовлялися й гучно переказували одне одному події.

— Що за маячня? — хтось шепотів поряд із ним, ненароком штовхнувши у плече. Ізіас тоді не відреагував, лише ковтнув важку слину й відступив убік, до високих колон, тулячись до крижаного мармуру».

Холод мармуру був єдиним, що тримало його тоді в реальності — так само, як зараз тримала впевненість, що Карро в безпеці, далеко від цього пекла. Він вірив Кафці й, як не дивно, вірив Яссаріону.

— Я мушу її захистити, — прошепотів Ізіас. Він мав завершити це швидко, виконати обіцянку, яку дав їй і собі. Він повинен був перемогти Левіафана, щоб Карро отримала свій шанс поговорити з Адміралом — шанс на прощення, на відновлення її розірваної душі. А якщо пощастить — на повернення небесної сутності.

Черговий демон — високий, із грізними рогами — кинувся на Ізіаса. Його сокира була важкою, але повільною. Ізіас, рухаючись із неймовірною швидкістю, ухилився, і його меч прорізав ворогу горло. Тіло впало, перетворившись на попіл.

Він дихав важко, на повні легені, вдихаючи сморід битви, як найкращі пахощі райського саду. Пропускав крізь себе все: як гострі мечі розсікали повітря, як падали відрубані кінцівки, як із тіл лилася кров, як ревіння велетенських демонів насичувало простір і дзвеніло у вухах до нудотного здригання.

Демонів ставало дедалі більше. Але жодного стража фортеці — жодного майстерного воїна, який би сказав, де, чорт забирай, Левіафан. Ізіас відчував, що демон десь тут.

Зупинився, вдихнув колюче, насичене сіркою повітря — і ледь встиг ухилитися. Демон з’явився нізвідки, кинувшись із молотом. Лезо Ізіаса відсікло ворогу голову, яка відкотилася, хлюпаючи кров’ю, а тіло безсило впало перед ним.

— Командире, ви сьогодні якісь мрійливі, — Амаліель стояв поряд, міцно стискаючи важкий меч. Він швидко зорієнтувався, відбив атаку темної сили та глянув на Ізіаса.

— Я думаю, — коротко відповів той. — Якісь недобрі передчуття.

— У мене теж, — кивнув воїн, задумливо глянувши на горизонт.

емонів не меншало. Орди слабких, але лютих створінь сунули безперервно.

— Занадто багато душ вони вкрали останнім часом, — зауважив Ама. — Нам не вистачає рук.

— Це все через хворобу. Джерело вдалося знищити, але ним керував Левіафан.

Ама навіть присвиснув.

— Давненько я його не зустрічав, — почухав світлу бороду янгол, перехопивши меч зручніше. — Виглядаєш виснаженим, командире. Невже маленька Карро знову приносить проблеми?

Вони всі знали про ситуацію. Не було сенсу приховувати сутність Карро, коли Небеса жадали її повернення. У всіх були сумніви, питання та вагання, але ніщо з цього не змінювало факту: вона мала повернутися.

Демони збилися докупи й кинулися на них юрбою. Але спалах світла звідкілясь прорідив їхні ряди, і до янголів добігло всього п’ятеро.

— Вона більше, ніж просто проблема, Ама, — гірко озвався Ізіас. З усією своєю могутністю він не міг захистити одну-єдину сутність, яка була ввірена йому ще на початку створення світу.

Він відбив одразу два удари: один — від крилатого демона з кігтями, чиї огидні крила нагадували недорозвинені крила кажана; інший — від рослого ворога, що тримав меч, наче сокиру. Він відштовхнув ногою крилатого, змусивши того похитнутися, і всадив меч просто в груди іншому. Демон заричав — і затих.

Амаліель важко відмахнувся мечем, залишаючи за собою кривавий слід із розсічених тіл.

— Тоді ти маєш завершити це якнайшвидше, командире, — сказав він, витираючи піт із чола. — Чим швидше ми знайдемо Левіафана, тим швидше закінчиться ця бійня, і тим швидше ти зможеш повернутися до... своїх справ. Тебе ж повертають на Небеса?

Ізіас кивнув. Його погляд ковзнув до стін фортеці. Вони були високі, сірі та неприступні, а на верхівках юрмилися силуети, що стріляли вогненними згустками. Демони прагнули потрапити в людський світ, щоб захопити більше душ, і весь цей час янголи успішно відбивали натиск чудовиськ.

Червона зала суду знову поглинула його.

До нього крізь натовп проривався головний архангел. Міхаель був високим, із русявим волоссям та очима кольору розплавленого золота, одягнений у парадний обладунок срібного кольору, що відбивав криваво-червоне світло, наче застигле полум’я. Парадні обладунки завжди були витвором мистецтва, а не захистом у бою — їх ніколи не плямували кров’ю. Свій же обладунок архангел не беріг. Тож на нагрудній пластині, прикрашеній витонченим рельєфом сонця та зірок, зібралося кілька глибоких борозен від демонічних пазурів. Наплічники у формі крил мерехтіли золотавим сяйвом. Шкіряні ремені, що скріплювали окремі секції, були білосніжними, а міцні поножі вкривали стародавні руни. Хоча легендарний меч був у піхвах, серце Ізіаса прискорилося.