Розділ 39

— Де вона, Кафце? — Фоне ніколи не бачив янгола таким розлюченим. Очі Яссаріона палали світлом, у якому неможливо було розгледіти зіниці, руки стиснулися в кулаки, а сам він був напружений до межі. Постать янгола височіла над ним, але Кафце не виказував страху. Колись саме це порадив йому Ізіас: хоч би як сильно янгол лютував на людину, нашкодити їй він не міг — на відміну від Карро, чия душа була так скалічена темрявою, що мало чим нагадувала людську.

Янгольська сила спалахнула срібною аурою. Кафце затулив очі рукою й відклав книгу, яку читав кілька хвилин тому, доки розлючений гість не увірвався до його помешкання.

— Напевно, у тому місці, про яке ви з нею говорили, — знизав плечима Кафце, здогадавшись, що саме Яссаріон підштовхнув Карро до необачних дій.

— Я з нею багато про що говорив, — украй незадоволено пробурчав янгол. — Але зрозумій мене правильно: її немає ні в кімнаті, ні з тобою, ні в підземеллі. Тож... де вона?

— Якби я знав, про що ви говорили, міг би допомогти. То що, розповіси?

Останніми днями Яссаріон виводив Карро із себе дедалі частіше. У Кафце склалося враження, що янголу подобається її страждання, і таким чином він їй мститься. Але за що? За невинні поцілунки чи за щось давніше? Кафце шукав відповідь кілька місяців, потроху розпитуючи Карро про її життя в пансіоні при монастирі, але так нічого конкретного й не дізнався.

— Ти забагато на себе береш, старий, — грізно кинув янгол. У його голосі не залишилося ані сліду того Ясона — хлопця, який знав життя так, ніби прожив не одне століття серед людей. Перед Кафце стояв дорослий янгол, що нічого не тямив у земному житті й чомусь намагався втопитися у власній люті.

— Я зможу допомогти, якщо знатиму деталі вашої розмови, — Кафце підвівся, не даючи янголу і далі стояти над собою. Його серце калатало схвильовано, підкотившись до горла нудотою… Кафце почав думати, що, можливо, помилився, давши обіцянку мовчати. Вона більше не була сильним демоном, що керував тінями, хоча досі діяла так, ніби була безсмертною.

— У повітрі відчувається демонічна присутність.

— Карро не стала б демоном, — зауважив Кафце, і всередині все похололо. Ізіас згадував, що пітьма шепоче їй пропозиції щоночі, від заходу до сходу сонця. То яка ймовірність…

— Я не про це! — майже заричав янгол. — Я можу її ненавидіти, але в мене є наказ від Ізіаса: поки його не буде, за її життя відповідаю я. Я хотів бачити, як вона нервується, думає, що робити. Хотів бачити її страждання, але не сподівався, що вона зникне всього за кілька годин, а повітря столиці почне тхнути демоном високого рангу.

Він почав тиснути на колишнього вчителя, а потім раптово замовк і заговорив щиріше:

— Вона мені потрібна зараз.

Кафце насупився:

— Що ти зробив, Яссаріоне? Що ти їй сказав?

Янгол знову замовк, дивлячись кудись повз Кафце. Незвично для себе він злегка тремтів — від важких емоцій, що терзали його, немов лихоманка.

— Я знаю: коли її не стане, я стану вільним. Наді мною не висітиме меч страти, бо її душа настільки покалічена, що ніхто не прочитає спогадів про те, ким вона була людиною. А словам демона не повірять.

— Що ти їй сказав? — Кафце схопив янгола за сорочку і притягнув до себе. Це було так незвично, так емоційно. Кафце навіть розгубився, але не розтиснув долонь, намагаючись вивільнити ті емоції, які викликали суперечки Яссаріона та Карро. Йому було шкода дівчину — вона плакала настільки рідко, що йому здавалося: вона вже не вміє, виплакала все в Пеклі.

— Я сказав, що Ізіас має вбити Адмірала.

Фоне відпустив його та відступив на кілька кроків, потираючи чоло. Що такого було у спогадах шістнадцятирічної дівчини, чого так боїться янгол? Нудота підкотила до горла.

— Ти казав, що ви тільки цілувалися… — його голос тремтів.

— Казав, — погодився янгол і зітхнув, підіймаючи погляд у стелю. — Через це я не можу повернутися на Небеса, через це вони хочуть прочитати її спогади й дізнатися правду. Через це я кинувся у Пекло, ніби збирався її врятувати.

— І ти мені зараз це розповідаєш, бо… — у Кафце закінчилися варіанти.

— Ізіас мені не вірить. Він планує вбити Левіафана, щоб дати Карро можливість поговорити з Адміралом без могутніх демонічних перешкод. Це частина її прощення, — він хмикнув. — А для мене — загибель. Дівчисько просто тягло мене на дно. Вона завжди, навіть бувши янголом, тягла мене в Пекло, до гріха. А бувши людиною, навіть у свої шістнадцять, була мерзенною, розпусною...

— Яссаріоне, заспокойся, — Кафце хотів взяти його за руку, але очі янгола спалахнули такою люттю, що Фоне відступив — так швидко, що перекинув стілець та стос книг.

— Я її ненавиджу, але не можу вбити власноруч, — він поглянув на свої руки. — Я не хотів тобі цього говорити, але хочу, щоб ти знав, що я за істота. Хтось має це знати. Адже ти вже нікому про це не розкажеш. Пробач, вчителю, але мені дорогі мої крила.

Янгол позадкував у куток, а вхідні двері гучно відчинилися. Струнка жіноча постать хижо посміхалася червоними губами.

— Я ж казала, що хочу твою душу!

Кафце Фоне нажахано завмер. За прекрасною демоницею стояло двоє сильних охоронців, і вона вказала на нього пальцем із гострим нігтем.