Розділ 38

Забувши про свою смертність, Карро дивилася на спалахи червоного полум’я, що виривалися з верхніх поверхів, наче язики багатоголового чудовиська, яке якимось дивом опинилося серед столичних розкошів і вирішило знищити потрібний їй маєток. Подібний вогонь вона бачила лише в Пеклі та біля неприступних стін Бастіону. Лише пекельне полум’я з темно-червоним відливом могло протистояти «святому вогню», що лився з небес, наче дощ. Воно перетворювало на попіл верхній поверх разом із дахом та горищем. Тріщала темно-сіра черепиця, розліталося скло, обсипаючись на зелену траву, а полум’я спалахувало ще яскравіше, підживлене нічним повітрям.

Спотикаючись об чагарники, Карро прискорилася, ледь не полетівши носом у доріжку, всипану дрібним камінням. Вона мчала, забувши про втому та біль, — мусила знайти батька. Отримати відповіді, поки ця пекельна пожежа не перетворила їх на попіл.

Вона дісталася кованих воріт. Вони були вирвані з петель і лежали на доріжці, ніби відкинуті вибуховою хвилею. Карро обережно переступила через покручений метал і вбігла на подвір’я. Скляні уламки хрустіли під ногами.

Біля головних дверей хтось лежав — низькорослий охоронець у синій лівреї. Його шия була неприродно вигнута, а поруч розпливалася густа чорна пляма крові.

Людську смерть вона бачила давно — понад десять років тому. Частіше доводилося споглядати загибель демонів чи янголів. Незважаючи на лють, більшість демонів не були вправними бійцями, а лише горою м’язів, проте й вони, і янголи вмирали швидко: тіла розліталися на пил, вкриваючи побагровілу землю.

— Левіафан… — видихнула Карро, відчуваючи, як у грудях стискається крижаний клубок. Лише демони такого рангу могли залишити після себе слід, що просякнув саму сутність місця.

Вона кинулася до будинку. Двері були відчинені, і зсередини вдарила хвиля задушливого гарячого повітря.

— Ні, ні, ні, — панічно бурмотіла вона. Очі бігали від дверей до вікна. Куди бігти? Що робити? Смерть стояла поруч, танцювала навколо могутнього демона та підспівувала йому. Карро відчувала її холодне дихання навіть у пекельному жарі.

Вона схопилася за кинджал, прикриваючи рукавом ніс, щоб не опалити горло й легені — чудово знала, що регенерація в неї відсутня.

— Батьку? — тихо покликала вона, ступаючи далі. Дим застилав усе навколо, очі сльозилися. Чомусь вона хотіла вірити, що він не озветься і доля не залишить їй шансу поговорити з ним востаннє.

Карро знову відчула себе шістнадцятирічною. Тоді будинок був світлішим, витонченішим, а ще не було стільки дорогоцінних речей. Тоді вона вірила, що її люблять, хоча й відіслали до монастиря. Багато батьків робили так, але ніхто не продавав дітей демонам.

«— Тато! — вночі кликала вона, тупаючи босими п’ятами по підлозі й забігаючи до його великої кімнати, а він ловив її, підіймав у повітря та садив на м’яке ліжко, слухаючи про її нічні жахіття. Його кімната здавалася величезною, із жорстким червоним килимом, що пахнув пилом та шкірою, дубовим ліжком із темно-синьою м’якою ковдрою та балдахіном, який так любила її матінка».

Спогади неслися швидко.

— Тату! — вирвалося гучніше, вже з реальності.

— Карро? — почувся слабкий голос із вітальні, а потім сильний кашель. — Карро… — після другої спроби голос стих.

Карро зірвалася з місця, тремтячи від суперечливих емоцій. Він живий. Її батько живий.

Ройзенд затуляв носа вологою серветкою, чолом торкаючись підлоги. Його нещодавно прекрасний костюм був розірваний, у копоті та бруді, а нога, вигнута під дивним кутом, кровоточила. Схоже, її зламали потужним ударом. Але швидко оглянувши кімнату, Карро не виявила нікого й нічого.

«Я маю його врятувати?» — перша нестерпна думка повернула її до реальності. Через нього трапилося стільки горя для їхньої маленької родини… Але чи не був батько лише маріонеткою, що покірно виконувала демонічну волю? А винна сама Карро, адже колись втратила не тільки крила, а й своє світло, ставши чудовою приманкою — маяком для темряви.

Раптом дерево затріщало, загуркотіло від спалаху вогню, і тільки завдяки чудовій реакції вона встигла відскочити, хоча здавалося, що людське серце зупинилося. Купа колод та балок розділила їх.

Жар був нестерпним. Ройзенд мовчав, піднявши голову. Але очі його були порожні, сірі, ніби в нього давним-давно забрали душу. Карро дивилася на нього кілька секунд, а потім, зробивши важкий ковток гарячого повітря, закашлялася.

— Вони казали, що ти більше не демон, — хрипко промовив він, опускаючи погляд. Обличчя справді постаріло: зморшки на чолі, у кутиках губ… — Ти була моїм найбільшим провалом, найбільшою помилкою. Маленький янгол, який мав принести щастя, не зміг дістати мені корону.

Карро стримала лють і сховала кинджал. Розжарене залізо обпекло шкіру, змушуючи пухирці крові виступити назовні. Біль був яскравішим у смертному тілі, ніж у демонічній сутності. Стиснувши зуби, вона кинулася до батька.

— Він казав, що ти прийдеш. Він чекав на тебе, — додав батько, поки мав сили.

— Нехай приходить, — хмикнула вона, відчуваючи запаморочення. — Швидше.

Карро закинула його руку собі на плече, піднімаючи важке тіло. Той відразу скривив губи в презирливій гримасі, але підкорився. Карро думала, що чимось він схожий на Яссаріона.