Розділ 38

Забувши про свою смертність, Карро дивилася на спалахи червоного полум’я, які виривалися з верхніх поверхів, наче язики багатоголового чудовиська, що якимось дивом опинилося тут, серед людей, у серці столичної розкоші, й вирішило знищити єдиний потрібний їй маєток. Подібний вогонь їй доводилося бачити лише у Пеклі та біля неприступних стін Бастіону. Лише пекельний вогонь із темно-червоним відливом міг зупинити той святий вогонь, що лився з небес, наче дощ. І це полум’я було нестерпно схоже на нього. Воно перетворювало на попіл увесь верхній поверх, разом із дахом та горищем. Спалахувала та тріщала темно-сіра черепиця, розбивалося скло, обсипаючись на зелену траву, а полум’я спалахувало ще яскравіше, підживлене нічним повітрям.

Спотикаючись через чагарники та каміння, Карро прискорилася, ледь не полетівши носом у стежку, всипану дрібним камінням. Вона мчала, забувши про втому та біль, й мусила знайти батька. Мусила отримати відповіді, поки ця пекельна пожежа не перетворила їх на попіл.

Вона дісталася кованих воріт. Вони були вирвані з петель і лежали на доріжці, ніби їх відкинула вибухова хвиля. Вона обережно переступила через важкий метал і вбігла на подвір’я. Скляні уламки хрустіли під ногами.

Біля головних дверей хтось лежав. Низькорослий охоронець у синьому лівреї. Його шия була неприродно вигнута, а поруч залягла густа чорна пляма крові.

Людську смерть вона бачила давно. Дуже давно. Понад десять років тому. Частіше вона бачила смерть демонів, потім янголів. Незважаючи на кровожерливість та лють, більшість демонів не були гарними бійцями, а лише горою мускулів, сили та люті. Але як і янголи, так і демони помирали швидко: у вирі битви тіла розліталися на пил та вкривали побагровілу від крові землю.

— Левіафан… — видихнула Карро, відчуваючи, як у грудях стискається крижаний клубок. Лише демони такого рангу могли залишити після себе слід, що саму сутність місця. А вогонь саме це і зробить.

Вона кинулася до будинку. Двері були відчинені, і зсередини вривалася хвиля задушливого гарячого диму.

— Ні, ні, ні, — панічно бурмотіла вона собі під ніс. Її очі бігали від дверей до вікна. Куди бігти? Що робити?

Смерть стояла десь поруч, танцювала навколо могутнього демона та підспівувала йому. Карро відчувала її дихання, холодне навіть у жарі будинку.

Карро схопилась за кинджал, прикриваючи рукавом ніс, щоб не вдихнути гаряче повітря та не опалити собі горло й легені, чудово знаючи, що регенерація у неї відсутня.

— Батьку? — тихенько покликала вона, ступаючи далі, поки кімнату наповнював густий дим, від чого очі почали сльозитися. Чомусь вона хотіла вірити, що він не відповість, не озветься, і доля не залишить їй жодного шансу поговорити з ним, навіть водстаннє.

Карро відчувала себе знову шістнадцятирічною. Звичайно, будинок був іншим, світлішим, витонченішим, а ще тоді не було стільки дорогоцінних речей та дорогих меблів. Тоді вона ще вірила, що її люблять, люблять, хоча і відіслали у той пансіонат при монастирі. Тоді багато батьків робили те саме, але ніхто не продавав своїх дітей демонам.

«— Тато! — вночі кликала вона, тупаючи босими п’ятами по підлозі й забігаючи до його великої кімнати, а він ловив її, підіймав у повітря та садив на м’яке ліжко, слухаючи про її нічне жахіття. Його кімната здавалася такою величезною, з жорстким червоним килимом, що пахнув пилом та шкірою, дубовим ліжком з темно-синьою м’якою ковдрою та таким самим балдахіном, який так любила її матінка».

Спогади неслися швидко — ніби вона бігла по королівській галереї, не встигаючи роздивитися деталі.

— Тату! — вирвалось гучніше, точно зі самих спогадів.

— Карро? — почувся слабкий голос із вітальні, й відразу почався сильний кашель. — Карро, — після другої спроби голос стих.

Карро зірвалась з місця, тремтячи від суперечливих емоцій.

Він живий. Її батько живий. І він там, у вітальні.

Ройзенд затуляв носа вологою серветкою, чолом торкаючись підлоги. Його нещодавно прекрасний костюм був розірваний, у копоті та бруді, а нога, вигнута під дивним кутом, кровоточила. Було схоже, що її зламали потужним ударом. Але швидко оглянувши кімнату, Карро не виявила нікого й нічого.

«Я маю його врятувати?» — перша нестерпна думка повернула її до реальності. Через нього трапилося стільки горя, стільки бід для їхньої маленької родини… Але чи не був батько лише маріонеткою, що покірно виконувала демонічну волю, тягнучись до влади? А винна сама Карро, адже колись втратила не тільки крила, а й своє світло, ставши чудовою приманкою для темряви — своєрідним маяком та джерелом сили. Нагородою, яка не виправдала зусіль.

Раптом дерево затріщало, загуркотіло від потужного спалаху вогню, і тільки завдяки чудовій реакції, вона встигла відскочити, хоча й здавалося, що людське серце на мить зупинилося. Купа колод та балок розділила їх по різні сторони.

Жар у кімнаті був нестерпним. Ройзенд мовчав, піднявши голову до неї. Але очі його були порожні, сірі та порожні, немов у нього давним-давно забрали душу. Карро дивилася на його обличчя ще кілька секунд, а потім труснула головою, зробила важкий ковток гарячого повітря та опалила собі легені, закашлявшись.

— Вони казали, що ти більше не демон, — хрипко промовив він, опускаючи погляд. Обличчя його дійсно постаріло, з’явилися зморшки на чолі, у кутиках губ, а ще вона нарешті зрозуміла його погляд. — Ти була найбільшим моїм провалом, найбільшою помилкою. Маленький янгол, який мав принести щастя, не зміг дістати мені корону.