Розділ 37

Сонце заходило над горизонтом, палаючи яскравим багряним світлом та всіма відтінками рожевого й помаранчевого. Вітер лоскотав розпашілі від бігу обличчя та шию. Зробивши ковток свіжого вечірнього повітря, вона зупинилася на найвищій точці вежі, звідки було видно, як шикувалися янголи. До небесного бастіону прямувало понад кілька десятків янголів, які зазвичай тримали оборону тут, у світі людей, і рідко вступали у бій на кордоні. Карро ще більше висунулася у вікно, вчепившись долонями в дерев’яне підвіконня. Ізіас був серед них.

Темноволосий янгол роздавав інструкції, чітко вимовляв накази, але вітер приносив Карро лише обривки фраз, які важко було зрозуміти.

— Кого ж тобі потрібно вбити? — прошепотіла вона, з тривогою дивлячись на янгола, що був десь унизу. За спиною щось зашелестіло, і Карро злякано сіпнулася на підвіконні, ледь не випавши вперед. Але чиясь рука потягнула її назад, і вперше у широко розплющених голубих очах, які вже не уявлялися без презирства, вона побачила жах. Короткий. Як блискавка. Але жах. Карро здивовано кліпнула, серце шалено калатало десь у самих п'ятах, а руки похололи.

— Що ти хотів? — вона напружилася, приготувавшись до сутички чи сварки. А для цього потрібно було зібрати сили знову, збудувати стіни, які не зламаються від його бридких слів. Але янгол все ще приголомшливо дивився на неї, ніби тільки зараз усвідомив, наскільки вона смертна.

— Поговорити, — прошепотів Яссаріон. Карро кивнула та відійшла від відчиненого вікна: раптом янгол передумає і викине її прямо з вежі. — Я не… — він кинув на неї похмурий погляд, очі спалахнули відразою, але він сховав руки у кишені та повільно, наче хижак, нахилив голову злегка вправо.

— Я слухаю тебе, — Карро стояла всього за метр від нього. Янгол був напрочуд серйозним. Навіть не кривив губи у презирливій гримасі.

— Хтось там, нагорі, вважає твоє повернення недоцільним, неправильним і взагалі винятково безглуздим. І я з ними згоден: ти надто довго була демоном, тож крила та сили назад не отримаєш. Але, як не дивно, я не прагну зла Ізіасу, що марить шансом для тебе.

— До чого ти ведеш? — нутрощі неприємно стиснулися, нудота підступила до горла, а напружені нерви відчувалися так, ніби то стали струнами, на яких грав невмілий музикант-початківець.

— Ізіас має вбити не просто якогось звичайного демона, — криво усміхнувся Яссаріон. Його біляве волосся сяяло червонуватим у світлі сонця, що швидко ховалося за горизонтом, серед темно-синіх хмар.

У неї закінчилося повітря. Здогадка моментально спалахнула.

Ізіас має вбити Адмірала. А якщо він це зробить, то вона ніколи не отримає прощення, і воїни землі її ліквідують відразу, як їм дозволять це зробити Вищі сили — заради балансу. Карро відчула, що похитнулася. Безпорадна смертна, що не може нічого зробити. Неприємна думка, що варто було залишатися демоном, шкреблася всередині, наче гидкий пацюк — чумний та злючий.

— Я… — їй забракло повітря. — Дякую, — швидко додала вона. І хоча мала б кудись бігти, щось робити, втома наринула раптово, як обвал каміння при зсуві породи десь у гірському районі. Карро стільки років боролася за своє існування, і ось знову опинилася на краю, готова стрибнути у безодню відчаю. — Але чому ти мені все це кажеш? Я раніше не помічала між вами аж такої дружби, — промовляючи це, Карро пронизала його гострим поглядом і склала руки на грудях.

— Річ не у дружбі, річ у минулому, яке нас пов’язує. Я йому винен. І сплачую борг.

— А він точно хоче сплати боргу саме таким чином?

— Я не запитував, — криво посміхнувся Яссаріон. — У мене перед ним чимало боргів, не хвилюйся, вистачить на кілька гарних вчинків.

Він не додав більше нічого. Повільно обернувся і зійшов униз сходами. Його кроки лунали ще кілька хвилин, поки Карро судомно дихала, відчуваючи брак повітря й думаючи, як усе виправити. Чи варто щось робити, якщо її повернення не бажають? Вона знову буде самотньою й нещасною, яка вкотре спокутує провину за те, що взагалі існує.

Вниз вона спустилася хвилин через десять, коли на майданчику перед вежею янголів не було: залишилися тільки деякі сліди на ґрунті та аромат хвої й ладану. Прошкутильгавши, як поранений звір до дядька, вона постукала у двері й прислухалася — у його хатині було тихо, надто тихо. Але тут скрипнув стілець, і Кафце спершу просунув голову, оглядаючи візитера, а потім, посміхаючись, відчинив двері повністю, запрошуючи її всередину.

— Щось трапилось? — схвильовано запитав він.

Карро кинула швидкий погляд на стіл. Кафце якраз вечеряв — вареною картоплею з хлібом. Витираючи руки, він чекав відповіді племінниці.

— Мені… мені потрібно побачитися з батьком. Де він може бути?

Кафце здивовано кліпнув очима і через кілька секунд, повільно, роздумуючи над кожним словом заговорив:

— Коли я чув про нього востаннє, він був тут, у столичному палаці, адже він зазіхав на владу королівства, тож крутився поруч. Загалом він живе у своїй новій резиденції: янголи не можуть довести, що він підписав угоду з демонами.

— А де ця столична резиденція знаходиться?

— Здається, ти говорила, що батько — останній, кого ти хотіла б бачити…

— Це було вчора, — відмахнулася вона, задумливо поглядаючи на знайому їй хатину дядька. — Плани змінилися.